Небо, повне зірок
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич
- Язык: украинский
- Год: Мультимедийное издательство Стрельбицкого
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Небо, повне зірок». Краткое содержание книги:
— Ми?! — вражено перепитала Марсі. — Ви хочете сказати…
— Саме так, — підтвердив я. — Зокрема й наша команда. Здебільшого цим займаються Йосідо й Ґамбаріні. Коли ми виходимо на орбіту Землі або Марса, вони під’єднуються до планетарної мережі, зв’язуються зі службами новин і отримують звідти чисті, ще не цензуровані матеріали — новини, статті, репортажі, інтерв’ю.
— А це законно?
— Строго кажучи, ні. Такі дії суперечать вимогам „Закону про отримання і поширення інформації”. Однак урядовці заплющують на це очі. Років двісті тому ще намагалися протидіяти — журналістів штрафували, особливо непокірливих звільняли; астронавтів чіпати не наважувалися, зате всіляко перешкоджали їм. Та зрештою земна влада відступилася, оскільки колонії дедалі наполегливіше вимагали повної та об’єктивної інформації, а від урізаної просто відмовлялися. Власне, уряду від цього і не свербить, і не болить, адже всі нецензуровані матеріали оприлюднюються за багато світлових років від Землі, а громадяни Федерації так і залишаються непоінформованими про те, що, наприклад, один з міністрів покриває злочинців. Та й для журналістів така-сяка віддушина: не можуть сказати правду мільярдам, то скажуть бодай мільйонам.
Марсі відклала книжку і кілька хвилин мовчала, неуважно дивлячись на екран тривізора, де вже миготіли кадри погоні флаєрів з якогось бойовика. Я не заважав їй збиратися з думками, позаяк розумів, що коїться в неї на душі; тринадцять років тому я й сам через це пройшов. Звичайній земній дівчині її віку зараз було б набагато важче — бо, на щастя, в Зоряній Школі дітей не напихали пропагандою, з них виховували астронавтів, а не лояльних громадян Федерації. Крім того, їх привчали самостійно мислити, критично сприймати дійсність і водночас — вірити своєму начальству. А для Марсі начальством були не якісь там чиновники, не уряд у цілому і навіть не керівництво Зоряного Флоту. Найголовнішим її начальником був я — її командир…
— Але чому? — нарешті запитала вона. — Чому на Землі не кажуть правду?
— Бо правда — пожива для вільних людей. Проте на Землі таких мало — і не з чиєїсь злої волі, а з суто економічних причин. Навіть у відносно заможній Північній Федерації рівень життя дев’яноста відсотків населення критично низький. А бідні люди за визначення не можуть бути вільними. У них зовсім інші турботи, вони чхати хотіли на свободу, а якщо одержать її, то негайно проміняють на шматок хліба, на дах над головою, на більш-менш пристойну роботу. На Марсі ситуація трохи краща, але політично він повністю залежний від метрополії, яка нав’язує йому свої порядки. А про незалежність марсіани можуть лише мріяти — навіть якщо здобудуть її, то недовго залишатимуться незалежними, їх тут-таки захопить Азійський Союз. Власне, й на самій Землі є чимало членів Федерації, які впевнені, що окремо вони б жили краще — якби не загроза з боку азійців, африканців та джамахірійців. За великим рахунком, уся Північна Федерація тримається на страху. Це добровільно-вимушене об’єднання бідних країн для захисту від злиденних. — Я зрозумів, що на перший раз для Марсі досить, і підвівся. — Ну, гаразд, годі цих балачок. Може зіграємо в теніс?
— Охоче, — з явним полегшенням відповіла вона.
Ми взяли ракетки з м’ячами й пішли на корт. Як я вже відзначав, у школі Марсі була чемпіонкою з тенісу, але тамтешні корти мали штучне покриття, а в мене був трав’яний ґазон, для неї незвичний. Щоправда, вона вже мала можливість трохи пристосуватися до нього, граючи вранці з місцевими підлітками, проте я сумнівався, що цього було досить, тому вирішив грати з нею не на повну силу.
Втім, уже перші подачі показали, що я недооцінив Марсі. Або, що вірніше, переоцінив себе. Я любив цей спорт, але ніколи не був надто гарним тенісистом — для цього мені бракувало швидкості.
Перший сет ми зіграли на рівних, і лише на тай-брейку Марсі мені поступилася. У другому вона прилаштувалася до моїх сильних, але передбачуваних подач, і впевнено переграла мене — я нічого не міг протиставити її стрімким виходам до сітки і підступним різаним ударам. Поза будь-яким сумнівом, у третьому сеті мене чекав цілковитий розгром, аж тут дуже вчасно в небі над нами з’явився флаєр, що почав знижатися, тримаючи курс на посадковий майданчик біля будинку. Судячи з емблеми на корпусі, це була машина з прокатного бюро в місцевому аеропорту. Отже, гості до мене прибули здалеку.
— Б’юсь об заклад, це Краснова, — сказав я, разом з Марсі прямуючи до будинку. — Сама або з чоловіком. Мабуть, не вдовольнилася позавчорашнім дзвінком, тож вирішила нагодитися без попередження й подивитись, як вам у мене живеться.