Биті є. Книга 2: Макс
- Автор: Дашвар Люко
- Серия: Биті є #2
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-966-14-2360-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Биті є. Книга 2: Макс». Краткое содержание книги:
Він теж хоче зникнути, аби знову з'явитися іншим, сильним. І опиняється в глухому лісі без води, їжі. Тут він відкриває нові, темні та жахливі, грані своєї душі…
Уникнувши пазурів смерті, Макс зустрічає дівчину. Це шанс почати життя спочатку, але…
Чи вийде він переможцем у двобої із самим собою?
Дора геть змерзла. Тремтить за одним столиком із Максом, пані Женею і Августом Заксом.
— Августе Альфредовичу! Це той бульйон, яким ви годуєте безпритульних? — пані Женя облизує олов'яну ложку, яка б символічно мала об'єднати як не усіх людей на планеті, так принаймні бідних і багатих тут, у цьому цеху.
— Абсолютна істина! — шляхетно схиляє голову блідий Август. І подумки дякує мамі, бо то покійна матінка Августа Альфредовича розповідала, як її матуся за царя генерал-губернатору найсмачніший у світі бульйон варила, що на нього з усіх-усюд з'їжджалися, аби скуштувати. А справ тих — відірвати новонароджене телятко від мамки та три тижні поїти виключно вершками. Потім, звісно, зарізати… Марудно. І геть недешево. Август і сам куштував цю смакоту тільки раз на рік. На різдвяному балу… А щоб волоцюжкам…
Дора ковтає гарячий бульйон, та зігрітися — ніяк. Дивиться на Макса: оце і є ваше Різдво? А Чорт де? А Коза? А Звізда ясна?..
— Максиме Володимировичу, аукціон проводитимемо? — питає Август.
— Провели, — похмуро відповідає Макс. — Невже ви сподіваєтеся, вони віддадуть комусь більше, ніж собі? Тепер хай їдять, п'ють і радіють, що не померзли.
— А ви стратег!
— Мене зараз знудить, — відповідає Макс. — Жоден із них не вкинув у скриньку для пожертв ані гривні. Люди не хочуть рятувати душі. Тільки тіла.
— Дора вкинула. Я бачила, — сповіщає пані Женя, відслідковує реакцію сина, похапцем киває. — І я вкину, синку! Обов'язково… І тато хотів! Та й інших зараз попросимо… Хай поїдять спершу….
Макс приголомшено дивиться на Дору. Встає. Йде до скрині, що вона так і скніє на подіумі, геть нікому не потрібна.
— Тисяча гривень, — телеграфно доповідає Юлія Скачко. — Прибрати, Максиме Володимировичу, чи хай ще постоїть? Після горілки точно розщедряться… Я вражена! Ви так точно усе прорахували. Згадують свої важкі початки, зараз почнуть відкривати гаманці…
Макс не відповідає. Макс дивиться на столики, за якими накачуються горілкою статусні врятовані тіла, і тільки тепер помічає — у ковдрах геть усі. І він сам. І Скачко. І Ганна Іванівна. І оркестр під дахом. Просто збіговисько ковдролюбців.
— А Дора… Чому Дора не вдягнена?
— Не знаю, — знизує плечима Скачко. — Певно, ковдри не вистачило…
Дора читає по вустах, заглядає Максові у вічі: не турбуйся… І ледь не зомліває: Макс дивиться на неї з такою жагучою холодною ненавистю, ніби тільки-но Дора вщент зруйнувала демонстраційний макет світу, що він його ретельно і вдумливо побудував спеціально для цієї події.
Дора зареклася Ромка кликати — то огидно і несправедливо. Ромко примчить, бо любить. Дорі то солодко приймати. Віддавати нічого… Та на ранок після похмурого чудернацького балу, вперше за два місяці столичного найманства, згадала про мобільний — СМС-ку відправити. Хай би Ромко грошей на квиток до Теребовлі вислав. Дора б розповіла Ромці, як отутечки Різдво ганьблять.
Шоколад, молоко з медом… Дора лежить на шовковому простирадлі — самий холод від нього. Пашить. Гріє постіль гарячим тілом. До мобільного відстань — цілий світ.
— Тридцять дев'ять? — ворушаться Максові вуста.
— Сорок, — відповідає Ганна Іванівна. — Треба “швидку”, Максиме Володимировичу.
“Ні…” — хитає голівкою Дора. Не треба… Відвару б із шипшини… Мама знала… Перед очима каміння: дорогоцінне на панянках, бите під ногами. Перемішується у кам'яну кашу, поверх — ковдри, ковдри… Як добре, що можна мовчати. Як гарно, що можна заплющити очі, щоб не чути… Гарячі повіки змикаються. Бал! Раптом стає нестерпно гаряче, гості скидають непотрібні ковдри на підлогу, музика дедалі гучніше — їм весело, їм так невтримно радісно відчувати рух врятованих тіл, та крізь навалу жестів, посмішок, запахів, у яких горілчаний дух змішується з ароматом телячого бульйону, горя і людських випорожнень, Дору пече холодний Максів погляд.
— Ненавиджу! — читає Дора.
— За що? — кричать її очі.
— Ми поговоримо про це!
— Навіщо? Слова не змінюють вчинків, та ти ще встигнеш… вкинути у прозору скриньку…
— Ти взялася вчити? Мене?!
— А-а-а… Хто я така, щоби вчити… Мені б у путь… Грошей катма. Коли зароблю…
Дора опускає очі — досить розмов! Холодно. Усім спекотно, а Дорі так холодно. Стискає посинілі пальці — коли ж усе це скінчиться?! — і раптом відчуває на плечах теплу, нагріту людським тілом, вовну звичайної фабричної ковдри. Озирається… Біля столу хлопець — патлатий, як Ромко, светр розтягнутий, на грудях бейдж “Преса”. Ой, бреше! Яка там “Преса”?! Йому ж і двадцяти немає. Одних із Дорою рочків.