Биті є. Книга 2: Макс
- Автор: Дашвар Люко
- Серия: Биті є #2
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-966-14-2360-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Биті є. Книга 2: Макс». Краткое содержание книги:
Він теж хоче зникнути, аби знову з'явитися іншим, сильним. І опиняється в глухому лісі без води, їжі. Тут він відкриває нові, темні та жахливі, грані своєї душі…
Уникнувши пазурів смерті, Макс зустрічає дівчину. Це шанс почати життя спочатку, але…
Чи вийде він переможцем у двобої із самим собою?
Ганна Іванівна ховає смуток: каверза. Відкрий душу — позбудешся й того, що маєш. Знає!
— Для секретаря літ надто багато.
— І скільки вам?
— Сорок дев'ять…
— Мені підходить! — вирішує за мить. — Записуйте чи запам'ятовуйте. Перше. Знайдіть прислугу, бо ви — мій домашній секретар віднині. Друге. Прораба! Зробити з гостьової спокійне, приємне оку приміщення. Я поясню, чого хочу. Третє, і це зараз: знайдіть “Victoria's secret”, замовте у них для Дори все, що є з останньої колекції, — спідню білизну, домашній одяг — халат, капці, ну, ви розумієте. І щось із верхнього одягу — хай привезуть, я виберу.
Спантеличена карколомною кар'єрою секретарка Ганна Іванівна на ходу знімає білий фартушок — прощавай! Намагається виправдовувати очікування — киває й киває.
— А… Може, я запитаю панянку… Чого саме їй би хотілося? — пнеться вислужитися.
— Що?!
Макс зупиняється, дивиться жінці в очі.
— Дора не розмовлятиме з вами, — оголошує вирок. — 3 усіма питаннями до мене.
Новоспечена секретарка відчуває: ще крок — і знов зав'язуй фартушок.
— Вибачте…
— До справи! А ми з Дорою почекаємо, поки ліжко привезуть…
Дора читає по вустах. На очі навертаються сльози. Ліжко… Та що ж це?! Чому всі негаразди — їй? Руки викрутить, повалить… Примхи страшні. А попервах здалося — нещасний. Очі сумні-розгублені. Навіщо у свою хату привіз? Бавитися з нею? Так Дора краще у вікно вискочить, ніж дозволить…
Ніч. У місячному світлі тренажери — роботи-трансформери з далеких планет. Оточили правильне ортопедичне ліжко — самі б повлягалися, таке файне. Та й порожнє.
Дора сидить біля вікна. В руці електрошокер. Татова Галя, певно, про життя більше розуміє. І хто б оце Дорі ще підказав, бо сама не втямить: що відбувається? Думала, прислужувати буде, так ні. Півднини люди туди-сюди бігали: ліжко привезли, у тренажерній залі лад навели — гантелі під стіну, тренажери вбік. Обід приготували, гору пакунків із різними речами біля ліжка поскладали. Дора у Макса намагалася дізнатися: а що їй робити? А він тільки головою хитав заперечливо, ніби німий: ні, нічого… Та хіба можна? Як Дора не працюватиме, то й не зароблятиме. Погано. Ой же, погано усе…
— Доро. Ти геть змарніла! — сказав Макс днів за кілька.
Сиділи у їдальні біля прозорого скляного столу. Чепурна молодичка з нових служниць подавала сніданок.
Очі долу: а що казати?
— Ти… не висинаєшся?
— Так, — кивнула.
— Чому?
Усміхнулася, наче боронилася. Плечима знизала. Жестами — нам поговорити треба. Вуста повторюють беззвучно.
— Напиши, — наказав.
“Нам треба поговорити”, — вивела у блокнотику.
Говорити, говорити. Стільки слів, хоч фартуха підставляй. Збирай, бо падають дощем, ідуть у землю. Невже людям потрібно так багато слів? Мама, тато, любов — три слова. Дорі б уміти три слова — й досить! А співати й без слів файно. Усе інше і так зрозуміло. Господь з давніх-давен наказав: людина має працювати. Заробляти на гідне життя. Мріяти. Йти. Сміятися і плакати. Не кривдити, не заздрити, не зраджувати… Не убивати. Ясно ж. А Макс рознервувався.
— Знаю місце… — сказав. Усе б йому місця предметам та людям шукати. А хіба є нам місце? От Дорі що: місце у світі чи увесь світ?
Володимирська гірка. Князь із хрестом. Чорні дерева, білий Дніпро під ноги.
— Тут поговоримо…
Дора усміхається винувато, киває, тягнеться до блокнота — зможу коротко. “Маю працювати, заробляти”, — напише. Усього лише три слова.
Макс виходить з автівки. Очі у річку.
— Чому люди відмовляються думати, Доро? Чому їхнє життя зводиться до примітивних інстинктивних реакцій на будь-який рух ззовні? Самозахист? Я думав про це… Але ж часто такий самозахист обриває життя і тоді — навіщо?! А слово? Як пророщена думка… Невже непотрібне зараз? Знаю, знаю.. — Надто багато слів — усі балабонять, балабонять. Але ж ті слова — порожні. Не породжені думкою, лише корисливими намірами. Є різниця, бо слово від думки є людське. Слово від наміру — тваринне. Може, люди не відчувають того? Може, слово для них стало лише зручним інструментом виправдання корисливих намірів і сподівань? Але ж хіба можна так безжально й огидно використовувати дар Божий? Слово…
Дора притискає блокнотик до грудей, читає по Максових вустах, геть нічого не розуміє: про що він? Навіщо так багато слів?
Макс не помічає збентежених Дориних очей. Думок і сумнівів — годин на п'ять вдумливого монологу. Про честь, звитягу, вроджену шляхетність, бруд на щойно вимитих долонях, зворотну реакцію — та вшануй же, юрбо, визнаючи гідні справи. Не плюй у писок ближнього, людино! Не все ж життя тобі у юрбі животіти заради оманливого відчуття безпеки, що воно у зграї тільки і є. Колись же — відійдеш. Принаймні додому заскочити хоч на годину, аби з відразою змити із себе істерику масового божевілля. І от тоді… Коли — сам-один, нікого поряд… Знайди у голові хоч одну думку. І проростити її заради усього святого, щоби…