Биті є. Книга 2: Макс
- Автор: Дашвар Люко
- Серия: Биті є #2
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-966-14-2360-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Биті є. Книга 2: Макс». Краткое содержание книги:
Він теж хоче зникнути, аби знову з'явитися іншим, сильним. І опиняється в глухому лісі без води, їжі. Тут він відкриває нові, темні та жахливі, грані своєї душі…
Уникнувши пазурів смерті, Макс зустрічає дівчину. Це шанс почати життя спочатку, але…
Чи вийде він переможцем у двобої із самим собою?
Та одного дня звістки від мами обірвалися — німо. Тато з відчаю ледь усі ті єври не пропив, бо куди тільки не кидався — нема помочі! Ні МЗС, ні португальське консульство, ні землячки, що у Португалії батрачать, — ніхто ні сном, ні духом. Щезла людина й поготів.
Тато геть побляк. Спочатку перестав забирати Дору з інтернату щодня після уроків. Потім і на вихідні залишав. А як Дорі виповнилося сімнадцять, зійшовся із Галею, дебелою майоршею зі слідчого відділу міліції — помагала йому свого часу дружину шукати. На тому й зблизилися. Та й зарплатня Галина татові подобалася. Сам-то не працював ніколи — поет. Вірші складав, як Божа ласка. В інший час — ґазда. Як доню провідувати заїжджав, усе обіцяв:
— Потерпи, дитино. Скоро… Скоро купкою будемо. Галя не проти.
Дора не любила імені Галя. Марічка… Найкраще на усій землі ім'я — Марічка. І Софія — про це вам кожен із теребовлянців скаже. У Дориному щоденнику, що вона вела його потайки від усіх, на першій сторінці світлина — мама у файній білій сукні та фаті, тато у костюмі з білою квіткою на лацкані. І підпис — “Марічка + Стефан”. А поряд зі світлиною листівка, що на ній давній монумент на честь пані комендантової Софії Хжановської, що вона колись Теребовлю від турків урятувала. І чому Дору не назвали Марія-Софія? Мама казала: Дора — то музика. Хіба?
Дора гладила тата долонькою по грубій руці — мовляв, не тужи. Усміхалася.
— Горе ти моє… — зітхав теребовлянський поет Стефан Саламан.
А мама завжди казала — щастя ти моє…
Дора на тата не гнівалася. Дора вірила, хоч вбий: мама повернеться з Каштелу-Бранку. Давно зрозуміла. Каштелу — слово сичало, налякати намагалося. Бранку… Мама — бранка. Жива. Гукнути на поміч не може. Щовечора Дора вмощувалася на інтернатському ліжку” відсилала СМС-ку з дешевенького мобільного. Тільки три слова — “Чекаю тебе, матусю”. На тому кінці — “прийнято”. Отака кривда. Ще крапля надії на терпляче Дорине серденько: світ великий, люди добрі. А мама — сильна. От приїде… У двір увійде, на тата гляне — він ту Галю враз покине, бо ж у церкві перед Господом мамі на вірність божився. І Дора, як колись у світлому дитинстві, обхопить їх обох: ох же, люблю я вас! Отак снилося…
У дев'ятнадцять Дора закінчила школу-інтернат, тато забрав доньку додому — новий клопіт у Стефана Саламана з'явився.
— Куди ж тебе? На фабриці роботи катма, а більше нема куди…
Саме у цей час і з'явився у Теребовлі помічник пана Перепечая — дівчат у служниці до столиці кликав. Стефан Саламан тицьнув чоловікові триста єврів, що від Марічки ще лишилися, — й мою візьміть!
— Калічку?
— Вправна! — благав. — І до роботи привчена, і чемна, і привітна, і скромна, не гонориста.
Наприкінці жовтня 2008-го Дора опинилася у розкішній столичній хаті пані Жені — старий Перепечай доньці служницю подарував, аби не казилася від самотності.
А від'їжджала ж Дора з Теребовлі — серце краялося. Тато очі відводив, Галя торбу наскладала й електрошокер подарувала, Ромко Швець із Тернополя примчав, жестикулював схвильовано.
— Куди?!
— Треба, — відповідали Дорині руки.
— Нащо?!
— Грошей зароблю. Маму знайду…
— Не їдь!
— Та як можу?!
— Писатимеш?
— СМС-ку скину…
— Як біда — то я миттю…
— Не буде біди.
— Знаєш… — долон ю до вуст, від них до серця. То — любов.
Ох, Ромко! Друга радість Дорина. Очі глузливі, патли до плечей, підтягувався на турніку сто разів — найсильніший з-поміж хлопців. З п'ятого класу за однією партою. Ромко Дору хоч якось розмовляти навчив, бо сам оглух в десятирічному віці після грипу, тож звуки пам'ятав, вимовляв правильно. А от головного Дорі сказати ніяк не наважувався.
Раз у Саламанів заночував, бо після вихідних батьки привезли його до інтернату з Тернополя у неділю посеред дня — не захотів хлопець вільну днину у школі товктися. Дора тої неділі рано вляглася, тато Ромці у вітальні постелив… Посеред ночі Дорі наснилося, що вона не глуха — чує. Й сама не розуміла — як то? Очі розплющила — Ромко у дверях. Перелякалася. До стіни. Заклякла — от спить, як мертва, і все тобі! Ромко присів біля Дориного ліжка, повів пальцем по голій Дориній спині. Писав, наче палець — крейда, Дорина спина — класна дошка. “Я тебе люблю” — по чутливій шкірі. Дора кожну літеру розпізнала. Й досі — варто лише пригадати — на спині три гарячих слова.
Перед випускними екзаменами наважилися на розмову.