Биті є. Книга 2: Макс

Макс задихається. Замовкає. Усміхається гірко — перед ким душу навстіж?

— Доро!

Дора дивиться, очей не зводить. Тремтить… Ох, нещасний. Простягає тоненьку руку, ніжно веде по Максовій щоці — та заспокойся, тихо, тихо… У тебе все буде дуже… дуже, дуже добре! От повір мені!

Що?! Макс відсахується від Дори, як чорт від ладану. Лице заливає червоним: ще не вистачало, щоби його калічка жаліла!

— Ти… поговорити хотіла, — мовить глухо. Тре щоку, ніяк не зупиниться.

Дора відкриває блокнотик, пише швидко.

— Маю працювати. Заробляти, — читає Макс уголос і знову червоніє до скронь.

Яке паскудство! Він їй — найболючіше, а їй гроші… Певно, виросла у біді. Били, знущалися, ображали. Голодувала, друзів не мала, кохання не знала… Очей чорних вологих — Одрі! — ніхто не помічав…

— І… скільки мама тобі платила?

“1 тис.”, — виводить Дора.

Макс дістає портмоне. Тисячу баксів Дорі у долоню — на!

— За грудень, — вимовляє чітко. — Ти працюєш. Зрозуміла? Просто праця може бути дуже різною. Слухати — то найтяжча праця. До нового року — так… А опісля подумаємо, де найкраще… розкриєшся. Ти… слухала мене, Доро?

Локони тремтять — гак, так. До блокнота. Зачекай! От послухай ти… Тисяча доларів — ні! Гривні. Пані Женя платила тисячу гривень. Дора не брехатиме. Гривні…

— Забудь, — відмахується Макс. — Тепер я…

Хотів було сказати — “твій хазяїн”, а — ні. То з мамчиного лексикону. Насупився: пристойний синонім підбере. “Володар, керуючий, пан…” Та що ж це?!

— …Хазяїн, — здався. — Тепер ти у мене працюєш, — додав непотрібне. Упав у формалізм. — Питання є?

Є! І очі додолу.

Макс усміхнувся поблажливо — дивна. Чарівна, наївна, чиста, як дитина. І така дивна. Вчасно знайшлася. Тінню за спиною повсякчас. Макса тішить незвичний ескорт. В очах людей, де б він не з'явився із Дорою, подив, запитання, зацікавленість. Не відповідатиме і не роз'яснюватиме. Він — таємниця, варта уваги. Дюк.

— То роби щось. Пиши. А чи так спробуй пояснити. Може, зрозумію… — дозволяє милостиво.

Дора киває — зараз, зараз. Тягнеться до блокнотика, зупиняється, знову тягнеться і знову опускає руку. На Макса розгублено.

— Ну! Сміливіше! — підбадьорює Макс.

Дора смішно закусює губку і врешті пише: “Не скривдь мене”.

Так он воно що… Макс дивиться на дівчину, роздягає…

— Боїшся мене? — і збудження раптове.

“Так, так”, — киває. Боюся… Дуже. Електрошокер маю. Отак… Ще б хто навчив, як ним користуватися, бо Галя лякала: не забувай, Доро, батарейку міняти. І хтозна — може, та батарейка давно сконала. Перевірити… нема на кому. Тому й змарніла. Не сплю… Оце сиджу щоночі. З шокером.

Макс дивиться у чорну безодню.

— Ніколи, — каструє сам себе. — За жодних обставин. І нікому іншому не дозволю. Зрозуміла?

Дора прикладає руку до серця, вуста беззвучно — дякую… Усміхається винувато.

— Врешті! — іронічно говорить Дюк.

Торкається Дориної щоки.

— Тільки… не закохуйся у мене. Бо якщо ти покличеш… Я почую…