Биті є. Книга 2: Макс
- Автор: Дашвар Люко
- Серия: Биті є #2
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-966-14-2360-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Биті є. Книга 2: Макс». Краткое содержание книги:
Він теж хоче зникнути, аби знову з'явитися іншим, сильним. І опиняється в глухому лісі без води, їжі. Тут він відкриває нові, темні та жахливі, грані своєї душі…
Уникнувши пазурів смерті, Макс зустрічає дівчину. Це шанс почати життя спочатку, але…
Чи вийде він переможцем у двобої із самим собою?
— Не можу пояснити… — відповідає Макс. — Але факт: у людей шляхетних існує непоборний потяг довести свою порядність людям негідним і ницим. Усі добрі справи — демонстрація того. Недобрі теж є, але їх ніхто не бачить.
Макс замовкає повільно, на видиху — наче з повітряної кульки тихо виходить повітря.
— …Тобі можу розповісти. Ти — нікому не скажеш. А як руки повідривати — й не напишеш. Правда ж?
Дора лякається. Ховає руки за спину.
Макс роздивляється її приголомшено.
— Ти наївна дитина, — мовить тихо. Мовчить. Додає насторожено. — Невже геть не розмовляєш?
Дора завмирає — сто думок феєрверком. “Ні”, — хитає голівкою.
— Мені то… не заважає…
Макс збуджується, наче роздягається. Слів — мало. Підкріплює жестами таємні сторінки свого життя. От, приміром, перший наглий секс… Із хлопцем у Санкт-Галлені. Їм із Чонганом по тринадцять стало. Гортали порножурнал, цікавилися: як воно? Чонган — практик. Хай Макс за дівчину буде, на живіт ляже, а Чонган зрозуміє, як на дівчину зручніше наскочити. Макс ліг… А Чонган… Справедливості заради — Чонган не падло. Сам потім улігся: давай, Дюк! Спробуй, і нікому не скажемо. Бо круто і кайф, щоби мене зі школи відрахували, як брешу!
Дора дивиться на Максові вуста — слово у слово переповісти могла б, та думки далеко. “Чому ж він такий нещасний, скалічений та розгублений?!” — бідкається. У Теребовлі б враз ожив. От якби мама повернулася, а Дора запросила Макса у гості… Саламани б стіл накрили із коропами-грибами-варениками. Руки біля криниці мити. Молоко з горщика. Мед із діжки. Дора б Макса у гори потягла. А чи просто містечком прогулятися, щоби до них усі здоровкалися: “Добридень, Доро! І вам, пане…” От тоді б Макс повеселішав. І взнав би хоч щось про Дору! Люди б розповіли. Бо ще й жодного разу не розпитав: та хто ти за така, Доро?! Чи шанованих батьків маєш і де та твоя Теребовля… І що тобі для щастя треба? Наче й нема Дори. Наче сам вирішив, яке щастя Дорі до серця. А хіба так?
— Ти слухаєш? — Макс обов'язково перепитував — ритуал.
“Так, так”, — дотримувалася ритуалу Дора. Серце калатало: не слова Максові лякали, не вчинки дивні, про які розповідав-ярився… Дихав важко зовсім поряд. Здавалося, ще мить — і накинеться на Дору, як навіжений. Чому ж він такий нещасний та скалічений? Руку не простягала, аби пожаліти. Страшно…
А Макс і сам віри не йняв, чому вихлюпує на дівчину увесь свій душевний мотлох. Наче — полюби мене! Наче — хоч я ще те падло, хоч і Дюк, бо всі люди такі… Наче — однаково полюби. І пожалій…
— Свята скоро… — шепоче глухо, душить жадання.
“Так, так”, — із полегшенням хитає голівкою Дора. “Скоро до мами подамся”, — хреститься подумки, бо ще й місяця при новому хазяїн і не пропрацювала, а вже вкрай утомилася від його неспокійного відчаю.
Напередодні католицького Різдва зранку — Дора саме прибрала у кімнаті, присіла з Максовим ноутбуком на край ліжка, читала в Інтернеті про Португалію — до її кімнати без стуку увійшла пані Женя.
Певно, довго цілилася, бо влучила — Ганна Іванівна з Максом поїхали у місто, і Дора так собі наївно думала: подарунок різдвяний їй купувати, бо в іншому разі б із собою взяли. А тут — ні! Вона й собі мудрувала: чим би хазяїна з секретаркою привітати. Чи пиріг із яблуками спекти, що для нього тісто ще за старовинним австрійським рецептом робилося, хоч і не штрудель зовсім. Смачніший… Дора вміла. Мама Марічка навчила.
— Привіт, сирітко…
Дора усміхнулася розгублено, оченятами закліпала, закивала — добридень.
Пані роззирнулася, виматюкалася — аж слиною захлинулася:
— Мать твою наліво, не у Різдво будь сказано! Оце, значить, таке кубельце тобі облаштував!
Дора відклала ноутбук, стала біля ліжка, як покарана. Серце калатає. Очі б опустила, та й слово пропустити боїться. У рота пані заглядає: у чому завинила?
Пані Женя ту Дору — не бачить, їй-богу. Пішла до шафки, відкрила:
— А шмаття ж накупив! Йолоп, прости Господи! Та коли ж його життя вже навчить!
Дверцятами — грюк! Дору до себе поманила, в очі їй в'їлася.
— Ану, ходімо на кухню, любко! Там хоч сісти є де. Поговоримо…
Підготувалася. Всілася за стіл, поклала перед Дорою папірець і ручку.
— Питатиму! — наголосила. — А ти відповідь пиши. І не здумай брехати, дівко! Бо я тобі не Макс! Я із тобою цяцькатися не збираюся! Враз назад до твоєї Сракожопівки відправлю!
Дора кивнула — добре. Серце із грудей вискакує. Сльози до очей крадуться.