Биті є. Книга 2: Макс
- Автор: Дашвар Люко
- Серия: Биті є #2
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-966-14-2360-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Биті є. Книга 2: Макс». Краткое содержание книги:
Він теж хоче зникнути, аби знову з'явитися іншим, сильним. І опиняється в глухому лісі без води, їжі. Тут він відкриває нові, темні та жахливі, грані своєї душі…
Уникнувши пазурів смерті, Макс зустрічає дівчину. Це шанс почати життя спочатку, але…
Чи вийде він переможцем у двобої із самим собою?
— Сюр… — задумливо каже татові Нані Новаковська.
— Реальність, — зітхає той. — Горілки треба, бо похворіємо…
Здається, рятівна думка стукає у голови всіх гостей одночасно, бо біля столів починається штовханина — ніхто не чекає офіціантів, та й не видно їх. Самотужки відкорковують пляшки, бульбенять у гранчаки. І джентльмени ж. Спочатку дамам і віце-прем'єру — бітте!
Макс із Дорою з'являються тої миті, коли задубілі гості перекидають по другій, збиваються у купки — так тепліше! нервово озираються: та коли ж уже початок і кінець?! І до хати!
Макс іде до мікрофона. Дора услід. Застигає за Максовою спиною — як завжди. Викликає здивовані погляди. Гості перед нею — як на долоні. Перешіптуються, упевнені, що їх не чути, Дора читає по губах.
— А це що за коза? Якого біса вона там стовбичить? — обурюється товстий пан у окулярах.
— Понти… Понти визначаюсь статус! — відповідає йому жвавий молодик. — Це його охоронниця. От побачите — раптом що, стрілятиме першою і без промаху!
— Тіпун тобі…
— Ні, ви гляньте! Кажуть, Макс без неї ніде не з'являється. Здається, він започатковує нову моду. Назавтра всі з екзотичними панянками за спинами ходитимуть. Чи з мавпами!
— Він навіжений? На ранок зляже половина влади цієї держави! — бурчить сивий пан.
— Цей нахаба вкрай сексуальний, і він це знає! — муркоче худа пані постбальзаківського віку в леопардовій шубці дебелій подружці з грудьми, що лізуть із декольте.
— Я у такому цеху починав у дев'яностих, — похмуро констатує бритий наголо чоловік з кривими ковбойськими ногами, впадає у спогади. — Бля… Ну, точнісінько у такому. Кут орендували, насичували ринок бразильською кавою з-під Одеси. Вночі працювали, бо вдень там карданвали для КамАЗів виробляли.
— Пупсику! Я хочу пі-пі…
— Кицю! Відійди у кут! Там темно…
— Ти… Ти знущаєшся?!
— Панове! — Макс починає говорити, і Дора усміхається, бо гості дисципліновано, як соняшники до сонця, повертають голови до мікрофона. Дора не знає, що говорить Макс. Тільки читає обурене здивування на лицях гостей.
— Шановне панство… — веде Макс. — Даруйте! Реальність руйнує будь-які плани з наміри. Ми хотіли спочатку пригостити вас симфонічною музикою, потім різдвяною трапезою і тільки потім перейти до найголовнішого… До того, заради чого усі ви сьогодні відклали справи і вшанували своєю присутністю благодійний бал, де ми збираємо кошти для нужденних. Але… ця клята реальність… — Макс замовкає, роззирається. — Ця! Що навкруги нас… У цій реальності живуть тисяч і наших співгромадян… У ній неможлива симфонія… І щедра трапеза… І звичне нам тепло… І ніякі аукціони, як прояв примхливої щедрості… — додає несподівано рішуче. — Тільки як прояв чеснот врятованої душі.
Гості остаточно губляться, кидають косяки на віце-прем'єра.
— Тобто? Аукціон відміняється? — хрипить той: і радий би гримнути владно, та змерз, як цуцик.
Макс мовчить. Макс вдивляється у лиця гостей. На подіумі виникають Юлія Скачко і Ганна Іванівна, з одного боку встановлюють на подіумі прозору скриньку для пожертв. З другого кладуть кілька ковдр.
— А це що?! — врешті подає голос Сердюк-старший.
— Ковдри… Вибір же завжди є. Можна врятувати душу… А можна тіло…
— Пупсику! Я хочу ковдру! — цокотить зубами силіконова юнка у літньому “Prada”.
— Сто доларів за ковдру! — вигукує літній коханець юнки.
— Знущаєтеся? Вона у магазині п'ятсот гривень коштує! — недобре усміхається Макс.
— Тисяча! Доларів! — оголошує віце-прем'єр, і ніхто не наважується перебити ціну. — І налийте мені ще!
Макс власноруч огортає владне тіло теплою, спеціально підігрітою ковдрою, наливає горілку в гранчак.
— Зараз буде наш неймовірний гарячий бульйон! — обіцяє похмуро.
Тремтяча юрба заводиться:
— Тисяча! Півтори! Дві…
Дора спостерігає, як за двадцять хвилин бурхливих торгів теплі ковдри розлітаються поміж гостей, приносять фонду 150 тисяч зелених. Нізвідки виникають офіціанти, розносять олов'яні миски з гарячим бульйоном. Врятовані тіла у ковдрах врешті зігріваються, розсідаються за столиками — однакові, як однояйцеві. Зверху лине музика, і тільки тепер гості помічають симфонічний оркестр, що він розмістився на металевих конструкціях під дахом цеху.