Биті є. Книга 2: Макс
- Автор: Дашвар Люко
- Серия: Биті є #2
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-966-14-2360-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Биті є. Книга 2: Макс». Краткое содержание книги:
Він теж хоче зникнути, аби знову з'явитися іншим, сильним. І опиняється в глухому лісі без води, їжі. Тут він відкриває нові, темні та жахливі, грані своєї душі…
Уникнувши пазурів смерті, Макс зустрічає дівчину. Це шанс почати життя спочатку, але…
Чи вийде він переможцем у двобої із самим собою?
— Давай разом… усе життя — Ромко жестами..
— Ні… Сам знаєш… — хитала голівкою.
Ромко знав страшний напівправдивий міф, що він оселився у стінах інтернату, лякав закоханих до моторошного жаху: як двоє глухонімих поберуться, то й дитина у них глухонімою буде. Були такі, що не вірили. Відчайдушно стискали одне одного в обіймах — не розлучимося! І Ромко завівся…
— Я від народження не глухий! У нас будуть гарні діти. Чутимуть. Розмовлятимуть… Ми розмовлятимемо з ними, Доро.
— Страшно…
— Не бійся, Доро!
Була б поруч мама, Дора б запитала: що робити, матусю? Та мами не було…
— Покинь ці думки, Ромко…
— Я. Тебе. Люблю… — літали долоні.
Дора — хлопцю у вічі, руки за спину сховала, наче ті гри слова, що на спині горять, вгамовувала. Вустами тільки:
— Ромко… Ні…
... Першого ж дня у розкішній квартирі Сердюків зрозуміла: нема тут для кого вуста розтуляти. Нікому її слова не потрібні. “Розучуся розмовляти…” — злякалася і якось уночі стала до чорного вікна — за дзеркало зійде. Слідкувала за власними вустами, виводила вголос:
— Я гово-ри-тиму… Ромко. Ромко. Дора. Мама… Мамцю моя… Мамцю… Тато.
За годину пані Женя прокинулася від голосного волання, попервах перелякалася на смерть — твою наліво, що відбувається? Може, калічці зле? Ускочила до Дориної кімнати, дівча за плечі вхопила.
— Що?! Чого мичиш?! — і сама на максимальній загорланила. — Захворіла? Болить?
Дора замовкла. Голівкою заперечливо — ні, нічого не болить.
— Так якого ж біса ти мичиш?! — ледь не луснула від прикрощів пані Женя.
Дора видихнула спустошено, знизала плечима.
— Я. Більше. Не буду, — жестами.
— Мовчи вже, щоб тебе… — гаркнула хазяйка, забралася.
Дора стала до чорного вікна, усміхнулася сумно. Одними вустами беззвучно:
— Мовчи, Доро…
Тисяча гривень… Ги-ги…
Ромко навчив — тихо, на видиху — ги-ги. Наче хтось добрий лоскочеться.
Дорі подобалося. Ги-ги…
Щоденник забув Дорині слова — схованка тепер. За обкладинкою з грубої технічної тканини 2 купюри по 500. Усе Дорине багатство лежить поряд із світлиною батьківського весілля і листівкою з пані комендантовою. За місяць у наймах — жодного рядка. Усе змінилося. Чужа хата, пихата пані. Раптом візьметься читати, поки Дора на кухні порпатиметься? Сама — не цікава до панських секретів та розкошів. Якби пані й сказала — та бери, що завгодно, Доро! — ноутбук би тільки й попросила відкрити: ціни на паспорт закордонний взнати. І на путівки до Португалії. За рік назбирає?
А вже тисяча за місяць. Пані старанно пояснювала: платила б три, а то й чотири, та Дора у них живе на всьому готовому і харчується краще, ніж у ресторані. Тисячу гривень щомісяця відкладати можна, як ані копійки не протринькати.
— Файно, файно… — раділа Дора.
Та наприкінці листопада з'явився хазяйчин син — усі плани шкереберть. Макс. Його звати Макс. Дора змогла б уголос, якби хто дозволив.
Квартира на Хрещатику. Прислуга у білому фартуху жахається:
— Мене звільнено?
— Це Дора! — Макс не слухає. Веде Дору розцяцькованим простором. — Треба знайти Дорі місце.
Місце? Килимок у куті? З нього — тільки відданий собачий погляд, інше не передбачено? Дора не усміхається. Дорі страшно.
Вітальня, їдальня, поєднана з кухнею, одні двері, другі, треті…
— Ні, ні, — дратується Макс.
— Гостьова… Біля сауни, — жінка у білому фартушку послужлива, як справний банкомат.
— А, так! — Макс іронічно усміхається. — Й досі не звик до цієї квартири.
— А коли б… — ляп!
— Дійсно… — не гнівається. — Гостьова… Так, так. Підійшла б… Аби матінка не наказала розфарбувати стіни венеційською штукатуркою. Жах!
Макс знизує плечима, обертається до жінки у фартушку:
— А ви…
— Ганна Іванівна, — нагадує та.
— Знайдіть прораба, аби все тут переробити. Зможете?
— Звичайно.
— Добре, — далі, далі. — Дора не спатиме посеред жахливої венеційської штукатурки. Де б нам її розмістити, поки у гостьовій ремонтуватимуть?
— Тренажерна зала.
— Точно!
Світла кімната метрів тридцять. Стіна у дзеркалах. Тренажери, як на виставці.
— Нормально. Тільки спати нема на чому…
Макс роззирається, та неможливого просто не існує. Один дзвінок — ліжко з Ортопедичним матрацом доставлять за годину.
— Ганно…
— Іванівна!
— Приберіть тут, Ганно Іванівно.
— Зараз.
— Зачекайте! У Києві є “Victoria's secret”?
— Дізнаюся за хвилину.
Макс дивується:
— Чому ви працюєте прислугою? З вас вийшов би прекрасний секретар.