Міцний кулак туарегів
- Автор: Вавра Ярослав Раймунд
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Ганна Пашко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Міцний кулак туарегів». Краткое содержание книги:
Історія про Бен Манзура, жорстокого шейха[1] уаргельської Шаанби, який підступно позбавив життя славетного царя ахаггарських туарегів, і про швидку помсту за той злочин належить до найтиповіших воєнних історій Сахари дев'ятнадцятого століття. Події, про які я вам розповідатиму, мають історичну основу. Коли тридцять сьомого року я відвідав Уарглу й дивовижну мзабську республіку «Семи святих міст», старі шейхи розповіли мені про ці події багато цікавого. Про дещо, на мою думку варте вашої увага, я розповідаю в цій книжці, перевіривши наперед оповідки шейхів у генерала Домаза, який теж не забув про похід ахаггарців на Уарглу. Та й давні літописи хариджитів[2], з якими я ознайомився під час моєї третьої подорожі 1947 року, відкрили мені чимало таємниць сивої давнини.
Отже, я розповім вам про Сахару і її мешканців — моїх друзів на далекому спекотливому півдні. Хто з вас читатиме про цю безмежну пустелю, про те, яка вона є, той пересвідчиться, що Сахара — аж надто цікава, без будь-яких вигадок цікава і в далекому минулому, і нині.
Я. Р. В.
Ефенді був сьогодні в чудовому настрої.
— Мій милосердний добродію! — злякано заволав Саїд. — Ти кажеш про умертвіння свого бідолашного слуги жартома — а що, коли який-небудь злий дух почує і сприйме твої слова як наказ для себе?
— А чи я не знаю свого Саїда? Хіба хто чув, щоб злий дух, надриваючись, тяг пройдисвіта через усе місто, аби намочити його в морі? Гадаю, що досі в Тріполі нічого такого не сталося з жодним негром…
Раптом хакім замовк. Якась думка сяйнула йому, й він забурмотів:
— О боже! Адже Карембу теж негр. І він справді був би перший (принаймні як я знаю за свої сімдесят років), хто загинув би у цих хвилях без явного насильства…
І хакім мовчки ввійшов у дім.
З другого подвір'я долинало ридання. Старий підійшов до жінки, яка голосила, б'ючись об бруківку головою.
— Мир тобі, — привітався лікар.
Злякавшись чоловічого голосу, рабиня урвала голосіння.
— Адже я йому казала, що пана немає вдома…
— І саме через це ти так лементуєш? Чи, може, тобі щось болить? Я — хакім Ісмаїл.
— Немає ліків од болю матері, в якої утонув син, вельмишановний ефенді. Тринадцять років життя я присвятила тільки своєму Карембу, бо лишилася з ним одненька на цілому світі. Мій найдобріший чоловік помер раніше, ніж у мене народилася дитина…
— А, то Карембу народився після смерті батька? І що ж твій розпещений одиначок тобі наговорив? Чому ти думаєш, що він пішов саме топитися?
— Ні, ефенді, Карембу не казав мені нічого, але Набула… той торговець баранячими головами…
— І найкращий друг малого Гасана та твого Карембу, еге ж?
— Та-ак, — здивувалася мати.
— Ну, то що ж тобі, жінко, сказав той шибайголова, що ти заливаєшся слізьми, наче твого гультіпаки вже й на світі нема?
— Вони домовилися, що Карембу одразу ж по ранковій молитві побіжить дивитися на корабель, аж на Банчину. Адже наш господар хотів узяти Карембу з собою до Туніса. Тож хлопці нетерпеливо чекали на корабель. О ефенді, вони такі нетерплячі! Карембу мав іти туди рано-вранці, а Набула повинен прибігти до нього близько полудня. Та коли Бабула прибіг на берег — Карембу й сліду не лишилося…
— Бабула заробив на горіхи за те, що так тебе налякав…
— Ах, Бабула не сказав ані слова, ефенді. Але якщо сьогодні на вулиці гаптарів убили Гасана… такого нещасного дня… знатний пане… обов'язково станеться ще ціла низка нещасть…
— Ага! Забобон! Авжеж, таке бісеня, як твоє, піде розпитувати віщунку, коли йому найкраще втопитися! Плач, плач, навіжена! А коли виплачеш очі, то приходь! Я скажу тобі, що Гасан лежить — але не мертвий — просто спить собі…
Мудрий хакім не домовив, бо у дверях з'явився Бабула, підтримуючи своїми довгими мавпячими руками Карембу. За ними ввійшли обидва чоловіки з Догани. Вони на віслюкові довезли пораненого до порога, а тут уже свого друга схопив Бабула.
Лікар вислухав розповідь про нещасливий стрибок, оглянув ногу й лишився задоволений. Він винагородив кожного рибалку великим срібняком, якого ані перший, ані другий ще зроду не держали в руках. Потім на подвір'я ввійшов марабут. Привітавшись із ним, учений, значливо всміхнувшись, ввернувся до Бабули:
— Я чув, про тебе кажуть…
— Я гадав, ефенді, що Бабула не вартий уваги; але як судити з того, що ти кажеш, то я помилявся.
— Погляньте-но! Ти вмієш розмовляти? А всі чомусь думають, що мати навчила тебе вимовляти тільки «Голова, ех, голова!» — засміявся лікар.
— Навіщо ж Бабулі нагадувати людям, що вони помиляються? Адже вони на нього розгніваються і не купуватимуть у нього…
— Чудово! Ти — торговець! А скільки тобі потрібно грошей, щоб не продавати баранячі голови для корчмаря?
— Цілий турецький фунт, ефенді.
— Ну, то я тобі допоможу. Тримай!
— Немає щедрішого від тебе лікаря, ефенді. Дякую!
— Навіщо ж дякувати, коли не береш гроші?
— А тому, ефенді, що я допіру дещо збагнув. Не гнівайся, будь ласка, але подумай ось про що: чи може віл ревти, як олень?
— Що це тобі спало на думку?
— А чи може віл ревти, як олень, тільки тому, що знайшов у лісі оленячі роги? І чи можу я бути пристойним корчмарем, якщо сам не зароблю одного фунта? Проте коли б я прагнув стати корчмарем, то може й узяв би твій фунт, навіть якби й не вірив, що з мене вийде добрий корчмар. Бо, коли людина чогось прагне, вона не здатна сама побачити все, як воно є насправді. А я нічого надто не прагну…