Детективи в Артеку або команда скарбошукачів
- Автор: Бачинский Андрей
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Детективи в Артеку або команда скарбошукачів». Краткое содержание книги:
Хто переможе в одвічному двобої зла і добра – підступність і ненависть, чи щирість і дружба?..
– Але ми несподівано нападемо, поки вони зорієнтуються, ми їх пов’яжемо.
– Не мели дурниць. У них ножі й Оленка в заручницях. Поки ми вдаватимемо з себе суперменів, вони легенько переріжуть їй горло, а потім і нас порішать.
– Та ну, не вірю.
– Бачив би ти їхні обличчя, одразу б по-
вірив.
– Отже, так, – озвався Антон. – Сперечатись ніколи. Вихід один: треба повернути їм рюкзак.
– Чи ти здурів?! – не погодився Сергій. – Ми ледве його дотягли, а тепер назад тарабанити?
– А якщо вони Оленку прикінчать?
– А де гарантія, що вони не зроблять цього після того, як ми повернемо рюкзак? Вона ж бачила їхні обличчя, зможе в міліції скласти фоторобот. Оленка – свідок, а свідків не залишають живими.
– Тоді які ще пропозиції?
Сашко вже трохи оговтався і знову міг тверезо мислити:
– Треба викликати підмогу.
– Часу не вистачить. Ти ж казав, що тобі лише двадцять хвилин дали.
– Я можу притягти рюкзак з частиною награбованого, а решта, скажу, розсипалася по дорозі. Бандити жадібні і не схочуть втрачати добро, тож пошлють мене все визбирати. А тим часом допомога прибуде.
– Не встигнемо, – заперечив Сергій. – Поки знайдемо охоронців, поки до них дійде, у чому річ, поки вони узгодять свої дії з начальством... Ні, бандити не такі дурні, так довго не чекатимуть. Зрозуміють, що ти зволікаєш, і накивають п’ятами, у кращому разі. А в гіршому...
– Так, – плеснув у долоні Антон, зупиняючи суперечку, – у будь-якому разі треба повертатися за рюкзаком. Біжімо, дорогою ще поміркуємо.
Антон скерував промінь ліхтаря до виходу з тунелю й побіг уперед, не звертаючи уваги на калюжі, струмки, вапняні нарости й інші перепони. Опинившись на поверхні, засапано промовив:
– Шкода, що немає годинника і ми не можемо зорієнтуватися, скільки у нас в запасі часу.
– У мене є годинник у мобільному, – відповів Сашко.
– Як? У тебе ж не було телефону?
– Це Оленчин, вона дала мені його в тунелі, коли ми перепаковували речі. А коли підійшли ті двоє, я сховав мобілку у кишеню.
– Чого ж ти мовчав досі?! – вигукнув Антон. – У ній записано номер дядька Лева, треба негайно телефонувати до нього! Він живе в гуртожитку неподалік!
Хлопець схопив телефон і почав шукати номер шеф-кухаря.
Лев Дмитрович мирно спав після виснажливого чергування, і коли вечірню тишу прорізав пронизливий рингтон, лише скривився й накрив голову подушкою. Але телефон вперто тероризував слух шеф-кухаря. Нарешті чоловік не витримав і підніс слухавку до вуха.
– Алє-е-е, – тяжко озвався він і почув, як у відповідь йому заторохтів стривожений голос Антона.
Сон одразу наче рукою зняло. Мов за сигналом тривоги на судні, колишній моряк (нехай навіть і кок), стрімголов зібрався, на ходу вислуховуючи пояснення.
– Хлоп’ята, ріднесенькі, тільки не наробіть дурниць, не геройствуйте даремно, – благально просив дядько Лев, одночасно запихаючи за пояс кухонний тесак і сокирку для м’яса. – Робіть усе, що вони вимагатимуть, зволікайте. Я вже біжу до вас. І ще – як тільки прибудете на місце, непомітно наберіть мене по мобільному і більше не вимикайтеся. Я не відповідатиму, але чутиму, що там біля вас робиться. І нічого не бійтеся, я вас напризволяще не залишу.
Дядько Лев вибіг з гуртожитку й помчав до пляжу. Оголошувати загальну тривогу він не наважився, щоб часом не зчинити у таборі зайвого гармидеру і не злякати злочинців, які утримують заручницю...
Оленка відчувала себе маленькою пташкою, що випадково випала з гнізда. Вона мовчки сиділа на холодній землі, підібгавши ноги, обхопивши себе руками і втягнувши голову в плечі. Лише очі визирали з-під лоба й перелякано спостерігали за бандитами. Чоловіки ж не звертали на неї жодної уваги й увесь час про щось сперечалися, широко розмахуючи руками. Їй здавалося, що минула вже ціла година, а це означало, що хлопці або злякалися і втекли, або побігли за допомогою, яка, звичайно ж, прибуде занадто пізно. «Ні, скоріш за все втекли, – думала вона з гіркотою. – Зрештою, хто я для них така? Лише вередливе дівчисько, котре з першого ж дня намагалося їм нашкодити. То й нема чого ризикувати життям через мене. Так мені й треба, дурній». Коли хтось із бандитів позирав на годинник, дівчинка здригалася, думаючи, що настала її остання хвилина.
Та ось із глибини тунелю пролунав шум. Чоловіки припали вухами до стіни, вимкнули ліхтарі й прислухалися. За хвилину вони зрозуміли, що людина волочить щось по землі. Один із чоловіків увімкнув ліхтар і побачив Сашка, який ледь пересував важкий рюкзак.
– Обережно, вилупку! – вигукнув бандит. – Поб’єш музейні експонати, хто нам тоді за них ціну дасть?