Детективи в Артеку або команда скарбошукачів
- Автор: Бачинский Андрей
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Детективи в Артеку або команда скарбошукачів». Краткое содержание книги:
Хто переможе в одвічному двобої зла і добра – підступність і ненависть, чи щирість і дружба?..
– Де ти так довго? – невдоволено пробурмотів Сергій.
– Я ж дівчина. На нас більше уваги звертають. Треба було потусуватися з усіма, щоб не викликати підозри.
– Е-е-е, – відмахнувся Сергій. – Усі ви, дівки, однакові. Вам лише танцюльки й мода в голові.
Оленка приготувалася відповісти щось образливе, та вчасно втрутився Антон. Він схопив їх за руки й промовив заспокійливо:
– Не сваріться. Зараз нам потрібно почуватися командою, а не ворогами.
– Та хіба я винен, що вона нічого не сприймає серйозно? – позадкував Сергій. – Я ж жартую.
– Знаю я твої жарти, – пробубніла Оленка, та все ж заспокоїлася.
Надворі ще не зовсім стемніло, тому доводилося рухатися непомітно, зливаючись із тінню дерев. Через п’ятнадцять хвилин діти вийшли до місця, де річка витікала з тунелю і впадала в широкі обійми моря.
Першим лізти до тунелю зголосився Сергій. Ніхто особливо й не заперечував, адже хлопець був сином шахтаря і з дитинства почував себе в підземеллях, наче риба у воді. А одного разу потай від батька навіть у діючу шахту спускався.
У старших хлопців з його двору була улюблена, хоча й дуже небезпечна розвага: вони каталися на вагонетках, що вивозять із шахти вугілля, видобуте гірниками. Спочатку похилим тунелем вони з’їжджали вниз, а відтак на підйомі знову на ходу «сідлали» заповнені вугіллям вагонетки й піднімалися вгору. Найскладніше було вчасно зістрибнути з вагонетки на виході з тунелю, щоб не потрапити під вугільний каменепад. Сергієві якось закортіло довести, що у нього сміливості та спритності не менше, ніж у старших товаришів, і він вирішив взяти участь у небезпечній забаві.
Хлопець мало не скрутив собі в’язи під час падіння з вагонетки на купу вугілля, а потім ще кілька тижнів шкутильгав на забиту ногу. Зате після того випадку його почали поважати не лише ровесники, але й старші хлопці.
Отже, першим поліз Сергій. Шлях освітлювало тьмяне світло екрана Оленчиного мобільного телефону і ліхтарик-брелок, котрий Сашко напередодні купив у сувенірній крамничці. Оскільки протягом останніх двох місяців дощі вперто оминали південний берег Криму, русло річки висохло, й води в тунелі майже не було. Коли всі увійшли і потроху звикли до темряви, Сергій почав повільно, сантиметр за сантиметром, досліджувати склепіння променем ліхтаря.
– Щось шукаєш? – запитав його Антон, який хоч і пропустив Сергія вперед, та все ж намагався й далі керувати.
– Перевіряю, чи не прогнило, чи немає провалів. У шахті, щоб ти знав, перед початком роботи завжди перевіряють надійність укріплень і підпорок. Тунель хоч і не старий, але он які щілини в бетоні. Це зараз у ньому сухо, а як дощі йдуть, то, напевне, до половини затоплює. Треба йти дуже обережно, щоб де не провалитися.
Антон кивнув, погоджуючись:
– Твоя правда. Але часу обмаль, якось би швидше треба.
– Добре, йдемо вже, – відповів Сергій і поволі рушив уперед.
Чим далі заглиблювалися в тунель, тим більше здавалося, що вони бредуть справжньою гірською печерою. Порепані стіни поросли мохом і цвіллю, а зі стелі місцями звисали справжнісінькі сталактити. Сонячні промені ніколи не потрапляли сюди, тому тут завжди було прохолодно й волого. У перші ж хвилини юні дослідники пошкодували, що не прихопили з собою теплого одягу.
Сергій обережно йшов попереду, показуючи, де оминати вапнякові нарости й калюжі біля тріщин у стіні. Подолали вже метрів двісті чи й більше, а бетонний мур все ще не закінчувався. Раптом Сергій помітив тьмяне світло, що проникало згори. Хлопець задер голову і побачив колодязь, який вів на поверхню. Світло просочувалося з вентиляційних отворів люка над колодязем. «А нічогенько ми заглибилися – так поверхів на три-чотири під землю», – подумки здивувався Сергій і продовжив шлях. Ще за кілька десятків метрів він несподівано об щось перечепився і впав.
– Під ноги треба дивитися. Теж мені поводир, – пробурмотів Антон, допомагаючи йому піднятися.
На щастя, ліхтарик, вислизнувши з руки Сергія під час падіння, не розбився і лежав біля калюжі, освітлюючи великий рюкзак, через лямку якого перечепився хлопець.
З криком: «Ура! Скарб!» Сашко хотів було вже схопити рюкзак, але Антон спіймав його за руку, смикнув до себе й вигукнув:
– Здурів? Який скарб? У часи Міледі рюкзаків не було.
– Ну то й що? Усе одно перевірити треба, що в ньому.
– А якщо там вибухівка?
– З якого це дива?
– А з якого дива хтось заховав рюкзак у підземеллі?
– Еге-е-е, – озвався Сергій, який роззирався навколо. – Та тут ще скарби є.
Він посвітив ліхтарем праворуч. Діти побачили ще два вщерть заповнені рюкзаки. Один із них навіть не защіпався і з нього стирчало щось кругле.