Детективи в Артеку або команда скарбошукачів
- Автор: Бачинский Андрей
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Детективи в Артеку або команда скарбошукачів». Краткое содержание книги:
Хто переможе в одвічному двобої зла і добра – підступність і ненависть, чи щирість і дружба?..
Антон знову захвилювався:
– Обережно! Може, це підводна міна часів війни?
– Ну ти загнув, друже, – усміхнувся Сергій. – Міни мають довгі вусики-щупальця, а це щось гладеньке, мабуть, м’яч. Зараз дізнаємося.
Хлопець заходився розв’язувати шнурівки рюкзака, незважаючи на Антонові застереження. Коли Сергій спробував витягти кулеподібний предмет, з’ясувалося, що він занадто твердий як для м’яча. За ним з рюкзака потягнулися якісь шланги й трубки.
– Усе зрозуміло, – підсумував Сергій. – Це шолом від водолазного костюма. Мабуть, хтось із водолазів забув ще в ті часи, коли споруджували тунель.
– А виглядає як новий, – заперечив Антон. – І рюкзак за півстоліття спорохнявів би й пліснявою покрився.
Тим часом Сашко теж наблизився й посвітив екраном мобільного на знахідку.
– С... С... С... Р, – повільно прочитав він тьмяний напис. – Що б це могло означати?
Сергій лише стенув плечима, а Антон не дуже впевнено припустив:
– Може... може це назва водолазного клубу?
Раптом озвалася Оленка, ніби згадала щось дуже важливе:
– Це не клуб! Це СССР! Держава так називалася колись.
– Щось таке пригадую з історії, – погодився Антон. – Але навіщо було на водолазному шоломі писати назву країни?
– От цього я вже не знаю.
– Я знаю! Я знаю! – радісно загукав Сашко. – Зовсім це не водолазний шолом! Це шолом космонавта!
– Ах-ха-ха! – розсміялися Сергій та Антон. – Водолаза в приморському тунелі ще можна уявити, але що тут міг робити космонавт?!
– А про крадіжку з артеківського музею космонавтики забули? Цей шолом – викрадений експонат!
Сміх у тунелі одразу ж припинився. Діти заходилися розв’язувати всі три рюкзаки. В одному був космічний скафандр, у другому – тюбики з їжею для космонавтів, фотографії та особисті речі Юрія Гагаріна з дарчими написами, а в третьому – якісь незрозумілі прилади, напевне, з космічного корабля. Сергій почав уже надягати скафандр, однак Антон зупинив його й заходився пакувати речі у наплічники.
– Чому ти не даєш мені приміряти? – обурився Сергій. – Коли ще така нагода випаде?
– Це речі з музею, їх треба віддати.
– Та хіба я проти? Приміряю, сфотографуюся і віддам. Буду вдома хлопцям показувати.
– А в міліції не хочеш розповідати? Ми й так уже біди накоїли, хапали все підряд і тепер на речах наші відбитки пальців залишилися. А відбитки справжніх злодіїв затерли.
– Ой, справді.
– Отож бо. Іди тепер доведи, що ми не причетні до злочину.
– Але ж музей обікрали ще до нашого приїзду в «Артек».
– Ну, хоч якесь виправдання маємо. Отже, так! – Антон знову взяв на себе командування. – По-перше, у темряві фото на камеру мобільного телефону не вийде. А по-друге, пакуємо й виносимо на поверхню. Десь переховуємо й тільки тоді повертаємося на пошуки діамантів.
– Для чого так ускладнювати? – не погодився Сергій. – Можемо залишити все як є і продовжити пошуки. А завтра розповімо начальникові табору про рюкзаки й нехай самі дістають їх звідси.
– Про діаманти теж розповімо?
– Ні, звісно.
– А як тоді пояснити наш похід до тунелю?
– Ну-у-у...
Оленка підставила плече Сергієві:
– А не треба нічого розповідати. Достатньо написати анонімну записку й підкинути начальникові в кабінет.
– Яку записку? – не зрозумів Сергій.
– Анонімну, тобто без підпису. Начальник не здогадається, хто її написав, а інформацію дістане.
– Ідея непогана, – погодився Антон. – Але він може не одразу помітити записку або подумає, що це чийсь жарт. А тим часом злодії повернуться за наплічниками. Вони ж не навічно їх тут залишили, лише на певний час, поки вляжеться буча. Розумієте? Тому пропоную все-таки їх винести й переховати, щоб злочинці вже точно до них не добралися. Згода? То берімося до роботи, час минає...
Рюкзаки виявилися занадто важкими, щоб винести їх за один раз. Тому вирішили виносити по одному. Сергій та Антон підхопили найважчий, наповнений приладами з космічного корабля, й удвох понесли до виходу.
Тим часом Сашко з Оленкою у темряві намагалися навпомацки запакувати скафандр, який вперто не влазив. Коли Сашко нарешті запхав усередину шолом, а Оленка все ще силувалася затягнути защіпку, за спи-
нами пролунали кроки.
– Щось ви дуже швидко, – промовила Оленка.
– Це хто... це хто тут? – пролунав здивований чоловічий голос.
З несподіванки Оленка підскочила, а Сашко припав до стіни. Перед ними стояли... двоє дорослих незнайомців. Один з них спрямував свій ліхтар на Сашка, потім на Оленку і, врешті, на рюкзаки.
– Оп-па! Ти гля’, старий, – сказав чоловік, штовхаючи ліктем другого. – У нас конкуренти намалювалися. На наше добро хавку роззявили. Ану, пацанва, коліться – хто такі?