Чорний лабіринт. Книга друга
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга друга». Краткое содержание книги:
Героям роману Федору Крайніченку та Андрію Гаркуші, самим життям поставленими перед моральним вибором, доводиться осягати сутність істинного патріотизму в боротьбі з мораллю націоналістичних недобитків, які продаються за іудині срібняки заокеанським яструбам.
Про втечу з форту марно було думати. На того, кому вдавалося вирватися за стіни, у джунглях чекала смерть. Були вже й на пам'яті Андрія випадки, коли хтось ненавмисне одбивався од гурту і через деякий час у лісі знаходили пошматовану одіж і обсмоктані звіриною кістки.
Його зарахували до караульної команди, і надія на можливість здатися в полон (а такий план не покидав його з першого дня перебування на Укон-Лу) відсунулася на невизначений термін. Караульна команда під началом Брієр де Ліля була своєрідною школою, де, за висловом того ж таки капрала, «виправляли хребти і вправляли мозок зеленим їжакам», до яких, безперечно, було зараховано і його, Андрія Гаркушу. Команда містилася у флігелі, у дальньому кутку двору, осторонь від основних казарм. Тут існували свої порядки, які часто ніяк не узгоджувалися з уставом караульної служби французької армії. У своїй більшості команда складалася з ветеранів іноземного корпусу. Вони мали певні заслуги перед начальством і тому користувались його прихильністю. Ці легіонери не поспішали повертатися до Європи. Дома на них чатував закон, смертні вироки, тюрма і каторжні роботи, а тут вони жили, як на курорті, пиячили, розважалися з туземними дівчатками, яких добували і для себе, і для начальства під час таємних нічних вилазок. На військові операції караульну команду не посилали. У вільні від вартування години ветерани на чолі з капралом виконували і більш делікатні доручення коменданта: грабували старовинні буддійські храми, усипальниці королів золотої династії Льо, сплавляли вниз по Сонгбо опіум. Їх було в команді близько двох десятків. Як любив говорити майор Негріє, в його гарнізоні вони правили за дріжджі, на яких учинялася совість солдатської маси.
Брієр де Ліль штовхнув двері носаком черевика. Вони завищали і вдарили у залізний бак. Припнута на цепу емальована кружка, жалібно дзенькнувши, злетіла з кришки бака. Хоч була пізня година, в казармі не Спали. Навіть ті, що були вільні від наряду, розбуджені сиреною, гомоніли по закутках, перемовлялися через протимоскітні сітки. В кінці довжелезного столу ветерани різалися в кості.
Попихкуючи сигаретою, капрал попрямував до них. У його очах спалахнув хижий вогник, коли він побачив доволі велику купу франків. Гра складалася крупно, ставки зростали, проте капрала прийняли до гри без заперечень, певне, він, перше ніж розвести караул, уже сидів за цим столом. Андрій поставив карабін у піраміду, зняв підсумки з патронами, розстебнув комір і, відчуваючи, як легка прохолода огортає під сорочкою спітніле тіло, попрямував до свого місця на нарах.
Його сусід, маленький, пелехатий Гонза Горлічка, щось меланхолійно награвав на губній гармошці. У тій простенькій мелодії, у синій порожнечі його очей було стільки пекучої безнадії, що Андрій запитав:
— По кому панахиду правиш?
Мелодія урвалася. Гонза заплющив очі і довго лежав мовчки. Андрій відчув недобре.
— Карела взяли… — з болем сказав Гонза,
— За що?
— Прибирав у коменданта, а ввечері майор сказав, що якась там у нього золота лялька пропала… Карел не брав, я знаю! — Гонза схопився. — А ця бретонська свиня, Брієр… Знає, стерво, що підозра впаде на того, хто прибирав…
— А хто ж це міг?
— Дорого б я дав, щоб дізнатися хто, — скреготнув зубами Гонза.
— Ну, а що ж тепер? — запитав Андрій.
— Майор сказав, що коли до завтра не знайдеться — розстріляють…
Андрій зітхнув і нахилився розшнурувати свого черевика. Тільки зараз відчув, як гудуть стомлені ноги. Гонза дивився на нього і мовчав. Зараз він нагадував загнаного у куток ховраха, що гарячково шукає порятунку. Андрієвого серця торкнувся жаль. Карел був молодшим за Гонзу. Зовсім ще хлопчиною він пустився у мандри за братом, який спокусив хлопця романтикою далеких країв. Гонза почував себе винуватим у тому, що завів брата у пастку іноземного легіону, і мучився. Та що можна було зробити, коли Негріє уже встиг запакувати Карела в карцер, а той злодюга, що поцупив золоту ляльку, нічим себе не виявляє.
Од столу, де все більше розпалювались пристрасті, долетів бас Брієра:
— Іду на всі! Кості на стіл!
— Дивись, жалкуватимеш…