Чорний лабіринт. Книга друга
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга друга». Краткое содержание книги:
Героям роману Федору Крайніченку та Андрію Гаркуші, самим життям поставленими перед моральним вибором, доводиться осягати сутність істинного патріотизму в боротьбі з мораллю націоналістичних недобитків, які продаються за іудині срібняки заокеанським яструбам.
«Чи повірять мені, — думав Андрій, — ті, в зелених пальмових шоломах, коли підніму догори руки? Чи повірять? Адже Брієр не бере полонених… Чом би і їм — око за око?..»
Холодок підступно огорнув серце. Йому спало на думку, що було б ліпше триматися з кимось удвох, щоб разом здатися. Але з ким? Гонза? Він би згодився, але зараз марно з ним про це говорити. Він не залишить брата.
І як той Карел примудрився влипнути в цю історію? Хоча на його місці міг опинитися будь-хто, виключаючи, звичайно, Джоса. Цього капрал не насмілився б зробити жертвою своїх махінацій. Для Джоса вдарити ножем — все одно, що плюнути. Дивний він все ж таки чоловік, цей Джос. Колись же були у нього мати, справжнє ім'я, рідна оселя…
— Андрію… — зашепотів Гонза, — я поговорю з Джосом. Він знає, де капрал ховає ту ляльку.
— Не роби цього, продасть.
— А як ні? Він же людина, повинен зрозуміти…
— Хіба вовк коли міг зрозуміти ягня?
— Боже, що маю робити?!
— Заспокойся, візьми себе в руки.
— Не стає сили! Прикінчу Негріє. Одним пострілом все вирішу!
— Не дурій, ще буде час поквитатися… Он, поглянь, яка заграва над лісом. Мабуть, у Лай-Чао горить…
Джунглі розступилися, і машини вискочили на заболочену галявину. Радист раптом почав стукати кулаком у кабіну. Машина зупинилась. Капрал висунувся з вікна.
— Що там?
— Поклич майора! — гукнув йому радист.
Востаннє він чув лейтенанта Бішо півгодини тому. Форт просив у генерала допомоги. Той пообіцяв надіслати батальйон з форту Укон-Лу. Оскільки розмова велась відкритим текстом, радист вирішив, що генерал хоче налякати в'єтнамців і тому блефує про батальйон, адже на Укоп-Лу лишалася тільки караульна рота. Коли до машини підійшов Негріє, радист не став критися і на повний голос, щоб чули всі, сказав:
— Пане майор, Бішо сповіщає: Лай-Чао захопили комуністи. Залишки гарнізону, близько двадцяти чоловік, прорвались із оточення і пробиваються джунглями нам назустріч. Вони змушені відходити на острів, що посеред болота. Бішо має надію, що ви, пане майор, виведете свій загін до того острова. У лейтенанта якісь важливі папери. Він сподівається передати їх вам особисто. Він декілька разів наголошував на цьому, пане майор.
Обличчям Негріє майнула ледве помітна усмішка.
— Цей лейтенант Бішо справжній герой, — голосно сказав він і, вже прямуючи до машини, стиха додав: — Хоч, видно, нікчемний дипломат.
Ніхто не зрозумів, що означають ті слова, та ніхто й не ламав собі над тим голови. Легіонерів зараз цікавило інше. Бій у джунглях з партизанами не обіцяв нічого доброго. З досвіду вони знали, що воювати в цьому лісі — це все одно, що битися навкулачки з зав'язаними очима. Противник лупцює тебе, як хоче, а ти лише замахуєш руками.
Машини проскочили ще кілька кілометрів долиною, потім дорога зазміїлась ущелинами передгір'я і раптом вискочила на гребінь високого горба. Звідси відкрилась широка панорама долини і скелястих гір за нею. Там, у їх зморшках, палав форт Лай-Чао. Певне, зараз горіли запаси пального, бо над фортом здіймалися клуби масного чорного диму, крізь який вряди-годи зблискував вогонь.
Майор подав команду зупинитись. Андрій скочив на землю, допоміг вилізти з машини Гонзі. Повз них пробіг капрал, поспішаючи відкрити дверцята машини, в якій їхав Негріє. Майор виліз, розім'яв ноги і довго дивився в бінокль на долину, в бік того зеленого острівця, що височів кронами дерев над заростями бамбука.
Світало. Вершини Сіпсон-Чотаю ледь-ледь жевріли в перших променях сонця, а острівець і вся долина поки що лежали в тіні. Андрій зрозумів: ті дерева ростуть саме і там, куди їм треба дістатися через п'ятнадцять-двадцять хвилин, не пізніше, інакше лейтенант Бішо і його група загинуть від куль в'єтконгівців. Ніби на підтвердження його думки, над острівцем звилася біла ракета. Її немічний вогник на мить завис над долиною і згас, залишивши по собі довгасту хмарину рожевого диму. Небо над бамбуковим морем посіріло і видулось пухирем, синій покрівець лісу, в багатьох місцях розірваний білими плямами озер, поступово звільнявся від прозорого вранішнього туману.