Чорний лабіринт. Книга друга

Капрал де Ліль важко викотився на середину площадки, зупинився, відсапуючись, перед вартовим і хмуро блимнув на нього недобрим оком. Хлопець зібрався на силі і відрапортував:

— Пане капрал! Під час мого вартування нічого підозрілого не трапилося, противник нічим себе не виявляв!

У цю мить на центральній башті спалахнув прожектор, його білий, аж ніби мертвий, промінь упав на капрала і засліпив йому очі. Заревла сирена. На плацу зчинився гамір. Офіцери викрикували команди, солдати метушилися біля машин. Гупаючи сотнею кованих бутсів, брязкаючи котелками, протигазами, зброєю, з казарми вибігали заспані легіонери і, товплячись, залазили у кузови. Однак усе те аж ніяк не збентежило капрала. Він стояв, немов грубо-тесаний брус, якому невідомо для чого хтось приліпив ноги і руки.

Молоденький іспанець, який теж ще з часів карантину добре знав норов Брієра, помітивши, що караульний начальник повернув у його бік голову, по-журавлиному викидаючи вперед ноги, рушив до Андрія, чітко розвернувся і взяв на караул. Андрій кинув карабін до ноги, зняв з нього багнет і загнав у піхви на поясі. Капрал спостерігав за ними, як спостерігає художник-творець за ділом рук своїх. Він був глибоко переконаний, що хлопці народжуються на світ, щоб носити мундири з нашивками легіонерів. У його лексиконі не було слова «ворог», він завжди говорив лише — «противник». І своїх, і чужих солдатів лаяв одними й тими ж брутальними словами, яких у нього теж було небагато. Ніколи в'єтнамців не брав у полон, але не тому, що мав проти них люте серце, просто полонені завдають багато клопоту: їх треба охороняти, годувати, водити до лазні. Докори совісті його не мучили. Це була його робота, за яку йому платили. Капрал сповідав примітивну солдатську філософію: «Наказ зверхника — закон для підлеглого! Отримав наказ — виконуй! А коли тобі щось незрозуміло — лягай спати…» Дедалі більше Андрій на власному досвіді переконувався, що ця теза в умовах легіону, незважаючи на її безглуздість, була не позбавлена певного сенсу. Хотів він того чи ні, а користуватись нею доводилось. Інакше давно б збожеволів від пекельної гризоти, що ятрила його душу. Постійний біль палив йому серце відтоді, як Дайн-Рябчук продав його напівживого вербувальникам французького іноземного легіону.

Згадка про Рябчука завжди викликала в нього хвилю безтямної люті. Він поклав собі будь-що розквитатися з тим гицелем, хоч і не знав, як те зробить, адже на повернення до Мюнхена не було надії. Вже другий рік пішов, як він потрапив на Укон-Лу. Три місяці марно пробували змусити його поставити підпис на угоді, за якою він мав чотири роки «добровільно» служити в іноземному легіоні, за що французький уряд через військове індендантство зобов'язувався виплатити п'ять тисяч франків. «Відмовився?! Ну й дурень! Служити все одно доведеться, а грошей не матимеш», — сказав тоді йому писар.

Брієр де Ліль важко ступав попереду. Коли зійшли на плац, у ворота північної башти виїздила остання машина. Звихрені клуби сизого диму, перемішані з пилюкою і туманом, осідали на камінні плити. Поволі зачинялася важка брама, закриваючи шматок яскраво висвітленого прожектором мосту, яким сунули близько десятка критих брезентом машин. Прочинена брама викликала тугу. Хоч і розумів, що, вирвавшись за межі форту, ще не матиме волі, а все ж здавалося — там, за мурами, легше буде дихати.