Чорний лабіринт. Книга друга

— Чому телеграму мені приносять зараз, а не вранці?

— Винуватий, шкода було будити… Ви так солодко спали…

Вона сиділа на широкій постелі насуплена і строга. На зелений шовк облямованої білим пінявим мереживом сорочки падав пустотливий промінь. Немов добрий чаклун, він пронизував шовк і в кількох складках робив нічну сорочку зовсім прозорою. Тіло Гізели відливало там золотаво-зеленою бронзою, а тужаві груди були схожі на достиглі зимові яблука.

Старий одвів очі, прокашлявся, але вона не поворухнулась. Якісь вельми важливі думки заволоділи нею в цю мить, і вона вже забула про намір висварити камердинера. Щоб нагадати про себе, старий сказав:

— До ваших послуг, пані…

— Порадь мені, — в голосі Гізели забриніла щира нота. — Гуго сповіщає, що надвечір має бути тут, а я…

— Боже! — сплеснув руками Ганс. — То пан Гуго живий?!

— Живий… — вона підвела на нього сірі здивовані очі. — Хіба я не говорила тобі? Я дізналась про це давно з листів батька, а сам Гуго чомусь вважав за потрібне до цього часу не нагадувати про себе. Та це вже його справа. Я покликала тебе, щоб порадитись про інше… Гуго пише, що йому конче потрібно сьогодні бачити Хорста. Тобі доведеться його розшукати і запросити до нас на вечерю.

— Коли ви питаєте моєї поради, то мушу сказати він сюди не прийде…

— Чому?

— Хіба ви не знаєте чому?

— А ти піди й скажи йому, що я… прошу.

— Добре, моя пані, я піду, проте… — Ганс затнувся. В очах Гізели туманіли сльози. Старий знав, якого болючого питання торкнулася їхня розмова. Незважаючи на крутий норов своєї господині, зараз Ганс жалів її, як пожалів би власну доньку, коли б її подружнє життя склалося так нещасливо. Молода, гарна собою, багата, а щастя не зазнала ні в любові, ні в материнстві.

— Думаю, вам ліпше самій подзвонити і поговорити з ним… Він там, напевне, теж серцем за вами змучився, адже він вам не хто-небудь, а чоловік. Він і замолоду гонористий був, однак у нього серце є, я знаю…

Гізела затулила лице і впала на м'які подушки. Плечі її здригалися. Вона намагалась задушити в собі ридання. Ганс подумав, що їй таки справді зболілася душа, коли вже перед ним не мала сили стриматися. Та хай поплаче, хай виллє горе в сльозах, коли нема з ким поділити. Він постояв ще якусь мить, співчутливо пожував губами, зітхнув і вийшов геть.

Коли двері за камердинером зачинилися, Гізела дала сльозам волю. В них виливалась її образа на весь білий світ, а головне — на власну долю, що обділила її найвищим на землі щастям — любов'ю. Вкотре вже питала себе, за що їй та кара? Чому не любить? Чому одвертається, тікає від неї, рідної домівки її чоловік? Невже вона зовсім не варта його уваги? Таж інші мужчини так і їдять її очима. В якому б товаристві не з'являлася, всюди залицяльники, ладні обожнювати. Вона не свята, ні. В наш вік, як їй здається, на вірність ставлять тільки поети і дурні. Вона була певна, що не належить ні до тих, ні до інших, а на ділі виходило, що страждає сама через свою вірність Хорстові. А йому те, мабуть, ніколи й на думку не спаде. Мабуть, і не згадує про неї, зі своїми коханками по ресторанах та кабінетах бавлячись. А може, все не так, як вона собі уявляє? Може, є правда в словах старого Ганса? Хіба вона все зробила, щоб привернути Хорста до себе? Хіба мало було ляпаса^ якого вона дала йому, віддавшись Геро? їй здавалось, що коли вона викличе у Хорста ревнощі, він повернеться. Ревнощі, як виявилось, не для нього. Може, йому були потрібні співчуття, ніжність, щире слово, а вона занадто вже була заклопотана власною персоною, все викохувала свої болі і страждання. Зараз вона охоче шукала своєї вини перед Хорстом, схилялася до думки, що в пораді старого Ганса є сенс. «Треба піти поговорити з ним востаннє. Треба сказати все, як на сповіді. Він зрозуміє мене, і назавжди впаде той кам'яний мур, що виріс між ними після подій на Ла-Кондаміні, в Монте-Карло. Кінець кінцем треба поставити крапку!»