Чорний лабіринт. Книга друга

Так було кожного разу, коли йому випадало заступати в нічний караул. Щойно сонце сповзало за скелясті верхи Сіпсон-Чотаю і ніжні пастелі надвечір'я нараз поглинала густа тропічна ніч, передчуття близької біди виповнювало душу. Не міг звикнути до того, що на Сонгбо ніч наступала раптово, не залишаючи жодної миті для сутінків, як не міг збагнути, чому повинен стояти отут, на вежі форту Укон-Лу, стискаючи в руках чужу зброю, і дивитися в чуже небо. Давня туга проростала в серці тривожним щемом і дарувала видіння: затінена яворами дорога перескакує через тиху лісову річку, вибігає на пагорбок, за яким проглядають із рясних садків криті гонтою дахи його рідної Калинівки. Дорога під яворами зринала в пам'яті яскраво, до найменших подробиць. Часто на тій дорозі він бачив себе: йшов босоніж, ступаючи по теплому сірому піску… Широкою і рівною вулицею дорога чомусь звивалася вужем, а далі, на вигоні, пробігала повз церкву пряма і виструнчена, ніби боялася осуду панотця Феоктиста за свій грайливий норов. За церквою, ген попід луки, простяглися його рідні Гаркуші, найбільший куток Калинівки. Тут хатки біленькі, всі як одна. Розказують: перші Гаркуші переселилися у Шелепівські ліси із наддніпрянського степу. Вулиця в Гаркушах поросла споришем, неначе зеленим килимом укрилася. Понад низькими парканами рожево-біле шумовиння яблуневих садків… Все те закарбувалося в пам'яті як найдорожчий спомин. Тут побачив світ, звідси він зробив свій перший крок у життя…