Казка старого мельника

— Пане вчителю, вам здається, що ваші бурсацькі знання допоможуть перемогти цілу орду нечестивців?! — не вгавала Христина.

— Хто знає, може, й допоможе. А ще у мене є кінь славний, запоясник при боці, — показав ніж на поясі. — Як Бог дасть, то й подолаємо песиголовців.

На що Іван здивовано заявив:

— Ти ба... Та з такою амуніцією, хіба на їжаків полювати...

Раптом здалеку, з дороги, якою щойно приїхав Миколка, почулася військова сурма. Усі повернули голови. Услід за сурмою долинув тупіт кінських копит, і над пагорбом показалися верхів’я списів із прапорцями, що розвивалися на вітрі. Усі радісно підвелися та з надією приклали дашками до лобів долоні.

Скоро всі побачили, що дорогою, здіймаючи куряву, рухається невеличкий загін, у два десятки вершників і в півсотні піхотинців. Попереду — командир загону німець гер Шмальц, гоноровий шляхтич у дорогому одязі. Позаду загону — кілька возів, навантажених військовим добром і гармата на кінній тязі.

Коли загін наблизився, Іван звівся, зацікавлено розглядаючи військо, котре виблискувало на сонці золотом та сріблом. На бойових коней, що тягнули вудила, рвучись вперед. На вози, завантажені різним добром — боднями із солониною, вином та пивом, хлібами та в’яленими окостами, скринями з одягом та кадобами з порохом... Позаду дві коняки тягнули важку мідну гармату. Начищена до блиску гармата вигравала на сонці, мов золота. Чого тут тільки не було — яскравого, не баченого раніше... На возах сиділи вгодовані обозні вояки — у високих шапках і дорогих польських каптанах, у червоних чоботях. Вони курили люльки і зверхньо поглядали на цивільних. Їх охороняли піхотинці з алебардами на плечах, вбрані у камзоли, розшиті золотими галунами і вузькі білі штани, заправлені у високі ботфорти. Поруч крокували лучники зі складеними в сагайдаки луками та стрілами. У них були короткі червоні куртки, шкіряні тірольські шапки з устромленими пір’їнами і коротенькі штанці. На ногах — колготи і гостроносі черевики. В Івана очі загорілись, як у хлопчиська. Він тільки промовив здивовано під носа: «Ти ба-а»...

Враз загін зупинився. Командир сердито зиркнув на товариство, що полуднувало. Він був схожий на Дон Кіхота — з гострими тонкими вусиками, рухливий, емоційний і говорив з німецьким акцентом. Під’їхавши до поселян, заявив:

— Іх бін командор гер Шмальц[2].

— Ти ба... — знову промовив Іван.

— А ви хто такі, куди прямуєте?

— Вже й не знаємо, куди... — знизав плечима Іван.

— Що це означає «не знаємо»? — емоційно обурився Шмальц. Його аж викручувало від невдоволення. — Ми — гетьманські посланці до пана Адама. Гетьман вирушив на війну з підлими москалями! Збираємо військо, щоб до нього приєднатися! Славний вояк пан Адам зі своїми побратимами підуть з нами на війну!

Шмальц зіскочив з коня, висмикнув з рук Івана пляшку з молоком і довгим ковтком погасив спрагу. Віддав порожню пляшку Іванові.

— Ти... — вказав пальцем на Миколку. — Шляхтич? Приєднуйся до нас, здобудеш славу на війні!