Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

На мить я відчув запаморочення, а випрямився вже в апартаментах Юрта, поруч із ним. Я розсміявся, а він поплескав мене по плечі.

Не зволікаючи, ми повернулися до своєї людської подоби та переодяглися. Юрт негайно ж схопив мене за руку й переніс нас до Вогняної Брами. Ще мить, і знову стрибок, цього разу на гірську вершину, біля підніжжя якої лежала блакитна долина, а над нами сяяло зелене небо. Ще один стрибок, і ми опинилися посередині високого мосту над глибоченною ущелиною, під небосхилом, який то ряснів зірками, то чорнів беззоряно.

— Тепер можна, — промовив він, і у нас під ногами виникло сіре каміння, чи то зарошене, чи то мокре від зливи, що минула. На сході хмари займалися пожежею. З півдня задував легкий бриз.

Це був мур навколо центральної частини Джидраша, столиці Кашфи, де сидів на троні Люк. Нижче знаходилися чотири величезні споруди. Одна з них — королівський палац, а інша, просто навпроти нього, на протилежному боці Площі — Храм Єдинорога. Ми бачили також дахи безлічі менших будівель. Трохи віддалік виднівся флігель того палацу, звідки Ґрілл забрав мене, перервавши моє побачення з королевою. Здається, що це було так давно... Я роздивився крізь буяння плюща навіть зірвану віконницю на нашому вікні.

— Туди, — мовив я, показавши на вікно. — Там я бачив її востаннє.

В один змиг ока ми вже стояли посеред кімнати. Крім нас, тут нікого не було.

У кімнаті встигли прибратися, ліжко заправили. Я витяг свої Козирі, знайшов карту Корал. Я вдивлявся в неї, поки вона не стала крижаною. Відчувши присутність Корал, я ввійшов у контакт.

Вона була там, і її там не було. Це було безладне й викривлене відчуття присутності, як буває уві сні або в ступорі. Я провів рукою над картою, припиняючи наш невдалий контакт.

— Що сталося? — запитав Юрт.

— Гадаю, вона під наркотиками, — відповів я.

— Це вказує на те, що вони її вже схопили, — сказав він. — Ти зможеш знайти, де її тримають, якщо вона в такому стані?

— Вона може бути і в сусідньому будинку, на лікуванні, — сказав я. — Коли ми бачилися з нею, вона ще не почувалася здорового.

— То що ми робимо?

— У будь-якому разі ми мусимо переговорити з Люком, — сказав я, відшукуючи потрібну карту.

Як тільки я витяг її, контакт встановився миттєво.

— Мерліне! Де тебе чорти носять? — поцікавився він.

— Якщо ти в палаці, я по сусідству, — відказав я.

Він підвівся, і я побачив, що раніше він сидів на краю ліжка, підібрав з підлоги зелену сорочку з довгими рукавами й прикрив нею свою чималеньку колекцію шрамів. Краєм ока я наче помітив ще когось у ліжку біля нього. Він щось промурмотів у той бік, але я не розчув, що саме.

— Треба поговорити, — сказав він, намагаючись пригладити розкуйовджене волосся. — Забери мене.

— Гаразд, — відгукнувся я. — Тільки хочу тебе попередити, що зі мною мій брат Юрт.

— Він має при собі меч мого татуся?

— Ммм... Ні.

— Спробую не вбити його просто зараз, — відказав він, заправляючи сорочку в штани.

Він ривком сунув руку вперед. Я впіймав її та стиснув. Він ступив крок і приєднався до нашого товариства.