Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Поговорити, я не жартую, — сказав він. — Що мені робити?

— Зустрінемось он там, — сказав я, метнувши свою світлову кулю так, аби вона освітила згори один знайомий об’єкт, який виглядав точнісінько, як картковий будиночок, зроблений зі скла та алюмінію. Промені світла відбивалися навсібіч від сотень поверхонь.

— Гаразд, — почув я у відповідь.

Я пішов у тому напрямку. Я бачив, що він наближається зі свого боку, і звернув під таким кутом, аби наші шляхи не перетнулися. А ще я прискорив кроки, щоб прийти до будиночка першим.

— Без фокусів, — гукнув він. — А якщо ми все ж таки зрозуміємо, що не можемо вирішити все миром, вийдімо звідси.

— Згода.

Я зайшов у конструкцію так, щоб бути за рогом від того місця, де зайде він.

І тієї ж миті побачив шість своїх віддзеркалень.

— Чому саме тут? — пролунав голос, десь просто поруч.

— Гадаю, ти ніколи не бачив стрічку під назвою «Леді з Шанхаю»[184]?

— Ні.

— Мені спало на думку, що тут ми можемо прогулятися та поговорити і це місце нам допоможе не поранити один одного.

Я обігнув ріг. Тут було ще більше мене в різних місцях. Ще за кілька секунд я почув, як хтось шумно втягнув повітря десь поруч. І майже відразу пролунав смішок.

— Починаю розуміти, — почув я його слова.

Три кроки й ще один поворот. Я зупинився. Тепер я бачив двох себе і двох його. Але він на мене не дивився. Я повільно наблизився до одного з його відображень. Він повернувся, побачив мене. Розкривши рота, він позадкував і зник.

— Про що ти хотів поговорити? — запитав я, зупиняючись.

— Не знаю, звідки почати.

— Таке життя.

— Ти досить сильно засмутив Дару...

— Ти часу не витрачаєш. Я розстався з нею лише десять чи п’ятнадцять хвилин тому. Ти зупинився тут, у Савалла?

— Так. І я знав, що вона обідає з тобою. Отже, я лише перестрів її на хвилинку після обіду.

— Маю зізнатися, вона теж не додала мені гарного настрою.

Я знову завернув за ріг і пройшов крізь двері саме вчасно, аби встигнути помітити, як він легенько посміхнувся.

— Інколи вона це вміє, я знаю, — сказав він. — Вона повідала мені, що на десерт у вас був Лоґрус.

— Так.

— Вона сказала, що, схоже, він обрав тебе сісти на трон.

Я сподівався, що він побачив, як я знизав плечима.

— Схоже на те. Утім, я цього не прагну.

— Але ти сказав, що погоджуєшся.

— Тільки в тому випадку, якщо не буде інших можливостей відновити певну рівновагу сил. Це надзвичайний захід. До цього не дійде, я певний.

— Але він обрав тебе.

Я знову смикнув плечем.

— Тмер і Таббл стоять попереду мене.

— Це не має значення. Знаєш, а я б прагнув цього.

— Знаю. Як на мене, дуже невдалий кар’єрний вибір.

Раптом він оточив мене.

— Тепер — так, — визнав він. — Але впродовж якогось часу я мріяв про це, ще раніше, ніж тебе було обрано. Я гадав, що маю перевагу, кожного разу, коли ми зустрічалися, і щоразу опинявся все ближче до того, аби бути вбитим.

— Кожний раз був брудніший за попередній.

— Того останнього разу — у церкві, в Кашфі — я був упевнений, що мені нарешті вдасться з тобою поквитатися. Натомість ти мене мало не прикінчив.

— Припустімо, що Дара або Мандор прибрали Тмера й Таббла. Ти знав, що маєш сам розібратися зі мною, але як щодо Деспіла?

— Він пропустив би мене вперед.

— Ти його питав?

— Ні, але я впевнений у цьому.

Я зробив ще крок.

— Ти завжди надто керувався припущеннями, Юрте.

— Можливо, твоя правда, — сказав він, виникаючи й зникаючи знову. — У будь-якому разі це не має значення.

— Чому ні?

— Я пас. Виходжу з гри. Хай йому біс.

— Чого це раптом?

— Навіть якби Лоґрус не висловив ясно свої наміри, я все одно почав нервувати. Річ навіть не в тому, що я злякався, що ти вб’єш мене рано чи пізно. Я став замислюватися про себе самого та про престолонаступництво. Що буде, якщо я прокладу собі шлях до трону? Тепер я вже не такий упевнений, як колись, що достатньо компетентний, аби на ньому сидіти.

Я повернув знову й на мить помітив його — облизує губи, брови зібрані на вузлик.

— Я міг би наробити на троні ще тих дурниць, — продовжив він, — якби не прислухався до розумних порад. А ти знаєш, що, у кінцевому підсумку, поради ці йшли б від Мандора чи Дари. Я б став маріонеткою в їхніх руках, хіба не так?

— Можливо. Але ти мене дуже здивував. Коли це ти почав так вважати? Чи не після того, як пройшов ритуал у Фонтані? Може, це завдяки тому, що я його перервав, ти навернувся на нормальний курс?

— Можливо, щось у цьому є, — погодився він. — Тепер я радий, що не пройшов ритуал до кінця. Підозрюю, що інакше я міг би збожеволіти, як Бранд. А може, причина в чомусь геть іншому. Наприклад... Не знаю.

Запало мовчання, під час якого я продовжував боком пробиратися коридором, а мої здивовані відбитки ступали нога в ногу зі мною у дзеркалах обабіч мене.

— Вона не хотіла, щоб я тебе вбивав, — нарешті вичавив він із себе, і голос його пролунав звідкись з правого боку.