Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Це дивно, — відповів він. — Ваша мати мала попередити і тебе, і Юрта, що ви маєте брати участь у жалобній ході.

Я помотав головою і повернувся до Юрта.

— Юрте, ти знав, що ми маємо брати участь у процесії? — запитав я.

— Ні, — відказав він. — З одного боку, начебто й мали б, а з іншого — ми під чорною вартою, а вони, мабуть, бажають, щоб ми не висовувалися. А з ким ти це розмовляєш?

— З Мандором. Він каже, Дара мала нас попередити.

— Мені вона нічого не казала.

— Ти чув? — звернувся я до Мандора.

— Так. Тепер це не має значення. Ходіть сюди, ви обоє.

Він простягнув іншу руку.

— Він кличе нас, негайно, — сказав я Юртові.

— Чорт забирай! — буркнув собі під ніс Юрт, роблячи крок уперед.

Я дотягнувся до руки Мандора й ухопився за неї, а Юрт підійшов ближче й узявся за моє плече. Ми зробили крок уперед й опинилися у головному залі Телбейна на першому поверсі, серед глянсових та мерехтливих стін. Етюд у чорних, сірих, болотяно-зелених та винно-червоних тонах, канделябри-сталактити, вогняні скульптури попід стінами, а між ними розвішені лускаті шкури. Під склепінням повільно плавають водяні сфери, наповнені химерними створіннями. У залі товпом товпилися вельможні гості, рідня, кур’єри, наче вогняне море хвилювалося навкруги катафалка в центрі залу. Гонг бомкнув знову, саме тоді, коли Мандор щось нам сказав.

Він зачекав, доки стих розкотистий гул, і повторив:

— Я кажу, Дари ще немає. Ходіть, віддайте шану, і хай Бенкес покаже вам ваші місця в процесії.

Кинувши погляд в напрямку катафалка, я помітив неподалік і Тмера, і Таббла. Тмер розмовляв із Бенкесом, Таббл з особою, що стояла до мене спиною, і я не міг розпізнати, хто це. Раптом мені стукнула жахлива думка.

— А чи передбачені, — запитав я, — достатні заходи безпеки під час процесії?

Мандор усміхнувся.

— Серед присутніх багато охоронців, — сказав він, — а ще більше розставлено уздовж шляху. Кожну секунду ви будете під оком.

Я зиркнув на Юрта, пересвідчитися, чи він це чує. Той кивнув.

— Дякую.

Вивергаючи подумки довгі рулади брудної лайки, я попрямував до труни, Юрт за мною. Єдине, що спадало мені на думку, — це звернутися до Лабіринту, аби він послав сюди мого фантома і той мене замінив. Але Лоґрус негайно розпізнає підставу за сплеском енергії. А якщо я просто піду з церемонії, мою відсутність не лише помітять, але мене, можливо, і вистежать. Можливо, це зробить сам Лоґрус, щойно Дара звернеться до нього по пораду. Тоді всі дізнаються, що я виступив проти спроби Лоґрусу відновити рівновагу сил, і тоді я буду не просто по вуха в лайні; ні, хвилі лайна накриють мене з головою. Я не такий дурний, аби вважати себе незамінним.

— То як ми це зробимо, Мерліне? — пошепки спитав мене Юрт, коли ми встали у хвіст черги, що повільно просувалася.

Гонг пролунав знову, і канделябри увійшли з ним у резонанс.

— Не бачу, як нам це зробити, — відповів я. — Може, спробувати вийти з нею на контакт, поки ми йдемо.

— Звідси через Козир це неможливо зробити, — відповів він. — Не знаю, може, за сприятливих умов... але тут стільки перешкод...

Я намагався пригадати якесь заклинання, якийсь засіб зв’язку чи агента, якому можна дати відповідне доручення. Ідеально згодився би Привид. Але ж він подався досліджувати просторові асиметричні ефекти в Залі Скульптур, і це може затягнутися надовго.

— Я міг би дістатися туди дуже швидко, — визвався Юрт, — а враховуючи різницю в часі, й повернутися раніше, ніж хтось помітить, що я зник.

— А в Кашфі ти знаєш дві особи, з якими можна переговорити, — нагадав йому я. — І це Люк і Корал. Вони обоє бачили тебе в церкві, коли ми з тобою намагалися вколошкати один одного. А потім ти поцупив у Люка батьківського меча. Скажу, довго не розмірковуючи: він спробує тебе вбити, щойно побачить, а вона закричить на ґвалт.

Черга просунулася вперед на кілька кроків.

— То я не звертатимуся по допомогу, — сказав він.

— Еге ж, — відповів я. — Я знаю, що ти крутий, але Гендрейки — профі. А до того ж Корал, без сумніву, чинитиме шалений опір тобі як рятівникові.

— Ти ж чаклун, — сказав Юрт. — Якщо ми дізнаємося, хто тут охорона, чи не можеш ти накласти на них чари, аби їм здавалося, наче вони бачать нас увесь час аж до кінця похорону? Тоді ми можемо щезнути, і все буде потай.

— Маю таку підозру, що або матуся, або наш старший братик наклали на охоронців захисні чари. Я б обов’язково так зробив, бо тут ідеальні умови для кілерів. Якби я відповідав за безпеку в цьому місці, то б не дозволив нікому лізти в голови до моїх людей.

Ми прочовгали вперед, ще трохи. Нахилившись убік та витягнувши шию, я вже міг бачити в просвітах між головами тих, хто був попереду, усохле демонське тіло старого Свейвілла, у пишних шатах, зі змією з червоного золота на грудях, в труні, утвореній з омахів полум’я. Вічний супротивник Оберона нарешті відбував на зустріч із ним.

Коли ми підійшли ще ближче, мені спало на думку, що цю проблему можна вирішити й геть по-іншому. Мабуть, я надто довго жив серед товариства, недосвідченого в чарах. Я й думати забув про магію, спрямовану проти магії, про складні змішані закляття. Що з того, що охоронці, скоріш за все, мають на собі захист від маніпулювання з їхніми органами відчуттів? Хай собі. Треба знайти шлях, як це обійти.

Ще один удар у гонг. Коли луна стихла, Юрт нахилився ближче.