Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

7

Я переніс нас до моторошного залу, який серед усіх залів Катакомб старий очільник дому Саваллів полюбляв найбільше. Це був сад скульптур без природного освітлення, лише з невеличкими світильниками понизу, що ліпилися до підніжжя масивних брил. Тут було в кілька разів темніше, ніж у моєму улюбленому барі. Долівка не була рівною — увігнута, опукла, східчаста, складчаста — але загальний контур являв собою западину. Важко було оцінити розміри приміщення, бо, залежно від того, де стати, відкривалися нові простори та нові куточки. Ґрамбл, старий лорд Савалл, забажав, щоб цей зал не мав рівних поверхонь, і, на мою думку, це завдання потребувало найвищого рівня майстерності тіней.

Я стояв біля чогось, що скидалося на хитромудрий такелаж, от тільки корабля поблизу не було, а може, радше, на досконалий музичний інструмент, створений спеціально для того, аби на ньому грав якийсь титан, і світильники вихоплювали з темряви чи то канати, чи то струни, сріблячи ті, коли вони виходили з темряви й у темряву ж ховалися, очевидно, кріплячись до якоїсь розмитої темрявою рами. Інші брили виступали зі стін чи звисали зі стелі, наче сталактити. Я пішов уперед, і за кілька кроків те, що здавалося стінами, стало для мене підлогою. Брили, що стояли внизу, тепер витикалися зі стін.

Я йшов, а зал міняв свої обриси, крізь нього пронісся подув вітру, озвавшись зітханнями, гудінням, дзижчанням та дзвоном. Ґрамбл, мій вітчим, знаходив у цій залі втіху, тоді як для мене вона слугувала тільки місцем тренування відваги, завдяки тим пригодам, що чекали за її порогом. Утім, подорослішавши, я теж полюбив тут бувати, частково через те, що саме тут іноді я відчував хвилювання, властиве юності. Але зараз — зараз я хотів тільки поблукати тут кілька хвилин, згадати добрі старі часи і водночас дати лад своїм думкам. Бо їх набралося до біса багато... Речі, які мучили мене більшу частину мого дорослого життя, тепер, здавалося, ось-ось мали знайти своє пояснення. Мене не тішило сум’яття гіпотез, що аж роїлися в моїй голові. Але не так важливо, яка з них отримає підтвердження; головне, що вона покладе край моєму невіданню.

— Татку?

— Так?

— Не розумію, що це за місце, — сказав Привид.

— Це частина великої колекції творів мистецтва, якою володіє Дім Саваллів, — пояснив я. — Народ зі всього Хаосу і зі сусідніх Тіней теж приходить сюди подивитися на цю колекцію. Хобі мого вітчима. Коли я був малим, то багато часу провів, блукаючи цими залами. Тут є багато прихованих шляхів.

— А як щодо цієї кімнати? З нею щось не так.

— Це правда й неправда водночас, — сказав я. — Залежить від того, що ти маєш на увазі, кажучи «щось не так».

— Мої елементи сприйняття відчувають просто зараз якийсь дивний вплив.

— Це тому, що простір тут згортається, наче фігурка орігамі, тільки незвична. Зал значно більший, ніж здається. Тут ти можеш опинитися в різному часі й кожного разу бачити нові експонати. А може, вони переміщаються всередині приміщення. Я ніколи не знав цього напевне. Усе достеменно відомо тільки старому Саваллу.

— Отже, я мав рацію. З цим місцем щось не так.

— А мені воно цим і подобається.

Я усівся на срібний пеньок біля крислатого срібного ж дерева.

— Хочу подивитися, як згортається простір, — мовив нарешті Привид.

— То вперед.

Він відплив геть, а я сидів, прокручуючи в голові свою останню розмову з матір’ю. Згадував і про все, що сказав або не сказав Мандор, про конфлікт між Лабіринтом та Лоґрусом, про мого батька, як він захистив Лабіринт і мав стати королем в Амбері. Чи їй було про це відомо, чи знала вона факти, чи тільки робила припущення? Я дійшов висновку, що вона могла знати, адже між нею та Лоґрусом існували особливі стосунки, а той, безсумнівно, був у курсі головних рішень свого супротивника. Вона визнала, що ніколи не любила мого батька. Схоже, її цікавив тільки генетичний матеріал, який мав такий вплив на Лабіринт. Чи справді вона хотіла лише народити унікального захисника Лоґрусу?

Подумавши про те, що вона отримала в результаті, я пирснув сміхом. Вона подбала, щоб я навчився добре вправлятися зі зброєю, але до рівня мого батька мені було — як до неба. Мені більш до вподоби було чаклування, але в Хаосі чаклунів хоч греблю гати. Нарешті, вона відіслала мене до університету в Тіні Земля, яку полюбляли амберити. Але диплом комп’ютерника, отриманий у Берклі, також навряд чи додав мені якостей, необхідних, аби підносити прапор Хаосу в боротьбі з силами Порядку. Мабуть, я став для неї суцільним розчаруванням.