Січеславщина (квадрологія)

"Ситуацію врятувало" те, що ніхто не міг стоятк на місці: усі мусили поспішати за екскурсоводом, що вів їх на скелю Манастирко, найвищу скелю на цьому порозі. Любина ніби випадково (але, безперечно, свідомо) віддалилась від Перемітьків, щоб не треба було видушувати з себе і з них розмови.

Із скелі Манастирко видно було всю розлогу картину порог,а, з його дванадцятьма лавами, а ті лави були закучерявлені білими кучерями шумовиння, що спадало величезною масою битого скла в "Пекло", у вир, де крутилася вода, як у круглому казані, і, тільки вирвавшися звідти, тікала далі, туди, де був Вовнізький поріг, звідки добувався приглушений гук.

...Шумовинно-кучеряві лави, каскади води, розбризкувані, як присок, у сонці, а над ними повільним рухом літають білокрилі червонодзьобі птахи, час від часу падають у той шум-гук, у бризки, а потім знов підхоплюються вгору, як відірвані шматки піни; їхнє жалібне "киги!" тільки зрідка можна було почути крізь суцільний шум і гуркіт гігантського водоспаду.

А обабіч безмежжя рівнини, далекі-далекі степові обрії.

Чарівно-дика краса, що захоплює дух, сліпить очі...

Екскурсанти перістою юрбою стовпилися на скелі, на ц терасах, на голому, вигладженому вітрами, обмитому дощами камені, як на коліні велетня, виставленому з-під води й землі. А очі всіх звернені на той кип'яч водної маси, гойдаються над ним: разом з тими білокрилими птахами... Чарівно-дика краса!

І екскурсовод не зразу заговорив, а як нарешті обізвався, - на тлі далекого обрію замиготіли давні-давні події історії, заворушились озброєні луками й стрілами степові вершники, задзвонили мечами об сталеві шоломи варяги-руси, попливли Дніпром із півночі їхні "однодеревки", навантажені шкірами, воском, рабами, а назустріч їм, із Візантії, човни з дорогими тканинами, посудом...

А як київський князь Святослав повертався додому після нещасливого бою з візантійським імператором Іваном Цімісхієм, на нього напали кочові печеніги, розбили його втомлену дружину, і він сам тоді наложив головою.

З його черепа печенізький хан зробив собі келіх і пив з нього війно чи, може, кумис.

А пізніше наші запорожці стали твердою ногою в цьому краї. Богдан стягав сюди свої сили, збираючи їх на боротьбу з ворогом.-. Не доходив тільки оповідач до ближчого часу, коли були знову появились "чорні запорожці", коїли тут гасав на своїх обоянках несамовитий "батько Махно": це була небезпечна тема... А втім, це все екскурсанти й без нього знали.

Перемітько слухав екскурсовода - і... роздвоювався. З одного боку, бачив Любину, що, безперечно, свідомо сахалася його, стояла в гурті слухачів ца протилежнім кінці і тільки непомітно поглядала на нього (але ловив ці погляди -дотики, болюче їх переживав). А з другого - з тривогою спостерігав нову зміну в Раїнім' настрої: вона "задерев'яніла" на виду, несподівано втратила охоту будь-що слухати, не обзиаалася до нього, ба й уникада його поглядів. Не трудно було догадатись, що причиною цього було "знайомство" з Любиною, що це були ревнощі. Але знов таки: чому? Вона ж нічогісінько про його колишні відносини з Любиною не знала!