Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
— Як не мюжна?! — визвірилась, не злякалась того гримання тітуся. — Як не можна, коли він тут работає? А де ж його шукати, як не тутки?!
Тоді один із птахів — найбільший, Максим Лебідь, підвівся і, взявши міцненьким по'хватом' тітусю за лікті, повернув її очима й плечима до дверей, а як вони (двері б то) стояли відзяплені, то він і випхнув її за двері. Опиралась воїна з усіх сил, вимахувала, скільки в тому похваті могла, руками й цибулею, гукала, що вони всі тутки такі, прокляті писаки й дурисвіти, — випхнув і двері зачинив.
Коли в редакції стало знову тихо, першим порушив тишу Василь Чапля, здивований почутим вад тітусі аж до блиску в окулярах, що ними він обвів присутніх, — підібрав виставлені з-під столу ноги й сказав:
— То він, виходить, не тільки в мене позичив?!
— Так і в тебе? — здивувався й Василь Сокіл, закліпавши ячмінцем на повіці. — Мене він теж не обминув!
— І м-мене, — заплямкав Деркач. — Спритяга! Навіть у мене, перманентно-безробітного поета, зумів вимантачити д.щицю!
— Позичив, — інформував далі Чапля. — А тепер боїться зустрічатися віч-на-віч. У товаристві ще сяк-так, знає, що я при людях не буду правити... хоч у вічі й не дивиться, як подає руку.Тим! більше, що й голова в нього набік стоїть, усе наче з-під лоба дивиться... як вовк, лупає... А як десь випадково в коридорі на мене нахопиться, удає, що не побачив. А на вулиці перебігає аж на другий бік.
— О, то з нього хлопець, хоч куди, козак! — посміхнувся своєю доброю усмішкою Лебідь. — Має, кривопле-чий, гарну жінку, а коректорського заробітку не вистанає возити її в Крим та на Кавказ, - от він і позичає... на безрік.
Відповідальний редактор нагадав, що вони зібралися не для того, щоб обмірковувати Орлові позичкові здібності, д позаяк - він поглянув на ручний годинник - йому тре-ба ще й до "міськпарткому" піти, то...
- Рація! - згодився Чапля. - Сонети Зерова й Драйхмари, інші поезії, либонь, таки цікавіші. Цікаво тільки, чому це вони стали з Києва до провінційної "Зорі" їх присилати?
- Мабуть, їм непереливки там:, - зробив приємну усмішку в своїх очах Лебідь. - Хвильовий утяг їх у літературну дискусію й тим посварив з київськими редакторами, з Самійлом Щупаком... Так я читатиму. Слухайте! Сонет Миколи
Зерова "Лестригони"...
Але почати читання йому не довелося. Двері швидко відчинились, і до редакції зайшов співпрацівник видавшій-тва, місцевий російський поет, але не по-російському чорняво-кучерявий Сосновій. Спинився посеред кімнати, повів засліпленими від вікна окулярами по всіх присутніх і кинув їм на голови... бомбу:
- Чули? Петлюру вбито...
Ніхто в першу мить ані найменшим звуком на це не в:дгукнувся. На тлі буденної "непівської" сцени з перекупкою, на тлі ділової редакційної розмови про сонети неокля-сиків отакий вибух! Отака подія! З позиції тієї партійности, що з неї складалася половина ,,атмосфери"' в редакції, це була радісна звістка. Ба більше: це був, напевно, і вчинок тієї ж таки партійности. Формально до цього були причетні відповідальний редактор і інженер заводу ім. Петровського Перемітько... Але... але вони чомусь не зраділи! Не зраділи - й мовчали... А Перемітько навіть почервонів. А з позиції всіх інших, безпартійних "радянських" українських письменників, з позиції українства, що творило другу половину "атмосфери", це була безмірно-болюча втрата, загибіль символу тієї сили, далекої, закордонної сили, що змушувала тутешню владу "українізувати", визнавати український народ. Українські "радянські" письменники теж мовчали... Та й як виявляти такі чи такі почуття в присутності Сосновіна, що був, либонь, не тільки місцевим російським поетом! Дехто подейкував, що з нього був ще й секретний співробітник oстріашної установи... І чи не з якоюсь своєю потайною метою він і кинув оту бомбу в гурт оцих людей? Крім того, всім стало ясно, як при світлі блискавки, що навіть за НЕП-и, зовсім мирного часу, хтось із кимсь на Україні воює...
- Де вбито? - спитав нарешті редактор.
- У Парижі... Шварцбарт на вулиці застрелив.
Сказавши останнє, Сосновій і собі несподівано почервонів. Чи не відчув і він якоїсь своєї до того вбивства причетности? Може, через племінне споріднення з Шварцбартом?..
- Кгм, - кашлянув Лебідь. - Так от слухайте сонет Зерова "Лестригони'...
І почав читати:
Тут, царю, дикий край неситих лестригонів Та струджених рабів., що вівці стережуть...
Сосновій послухав трохи, стоячи серед кімнати, а потім повернувся й мовчки вийшов.