Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
Його настрій теж став "спадати" дедалі "нижче", і він уже теж неуважно слухав екскурсовода. Набігало йому серце на жінку, дратувало його, що вона насправді без причини "набурмосилась". Нічогісінько не знала, почула тільки від Ліпшички оті дурні слова про вроду його знайомої o- і отак скомизилась! Як вона буде робити "трагедії" з усяких дурниць, то можна уявити, яке буде в них життя! І жаль його брав, що замість сподіваного відпочинку й нервової відпруги - отака напруга. Аж "закіпав" усередині...
А ще до того й день почав помітно "псуватись". На небі несподівано понахвачувались кучеряві, підкурені знизу хмарки; вони ніби виприсали з-поза далекого обріієвого кода, набігали на гаряче кружало сонця, затуляли його й наводили тіні на веселі картини на землі, на Ненаситець, екскурсантів. А потім підкурені "спідки" хмар почали подекуди ще більше темнішати, ніби наливались якоюсь вагою, а з деяких із них - ще далеко - спустилися темні смуги дощу, як довгі гриви позвисали.
Серед екскурсантів озвалися окріемі голоси, щоб поспішити, щоб до дощу допливти до Запоріжжя, кінцевого пункту екскурсії. Екскурсовод мусив перервати свою, здавалося, безкраю оповідь, і всі пішли на дуби.
Знов загойдалися на Дніпровому лоні два важкі гусаки - дуби, повні людей, швидко^ попливли за прудкою течією. Але люди вже більше поглядали на небо, як на дива наземної природи, неуважно слухдли екскурсовода, що, як накручений патефон, повів був знов свою мову далі. Сонце то ховалося за хмари, то знов блискало, а наостанку остаточно зникло - десь за тими лаштунками з дощових смуг, що вже суцільною стіною обставили з одного боку світ. Десь мирно загримів навіть грім, а перед тим хтось там помахав блискучою шпадою, ніби тільки спробував вправність руки. А як екскурсія була вже біля останнього порога - Вільного і перед нею роззявилось вузьке, з крутими берегами "Вовче горло", до Дніпра впритул підійшла суцільна завіса дощу, війнув раачкий вітер, збиваючи хвилі, загойдало дубами на всі боки.
Люди захапались, готуючись до зустрічі з дощем. Пе-ремітько одягнув Раїсу в її дощовичок, на себе надяг свій плащ - і з жалем бачив, що Любина сиділа й далі в самій корюткорукавій блюзці: в неї нічого такого не було, щоб накритись. Розумів, що правила чемности вимагали, що він, як знайомий, повинен би віддати свій плащ чи якось інакше допомогти їй у цій пригоді, та з огляду на Раїсин настрій не міг і подумати про це. Горів від сорому - і не рухався.
Перші великі краплі вдарили по обличчях, стьобнули
батогами по воді.
- Ой, сховайте мїене! - скрикнула манірно Ліпшичка, і сама цатягла на себе полу Павлового плаща, дарма що в неї була велика хустка, що нею вона вже накрила голову, зробивши над обличчям "курінь". Раїса, бачилося, не ревнувала чоловіка до неї, і це йому спочатку теж було незрозуміле. Але це вияснилось пізніше, тоді, коли він довідався, що ще на Ненаситці Ліпшичка шепнула була Раїсі (так, що він не почув):
- Мені тут сказала одна, що ваш чоловік до одруження з вами кохався з Здгребельною... З отією красунею...
Отже, з Ліпшички була ніби її, Раїна, приятелька, коли про таке інформувала. Та й чоловіка вона мала...
Кінець-кінцем дощ остаточно попсував екскурсію, і екскурсанти, допливши до Запоріжжя, похопилися на залізни-чу станцію, щоб поїздом повернутись до своїх затишних домівок. Усі були, як мокрі кури: у жінок - у тієї тонка блюзка обліпила тіло так, що ,аж груди треба руками прикривати, у тієї спідничина до литок липла, а в чоловіків, штани були, як хлюща, хоч викручуй, і теж до ніг прилипали.
Коли вже посідали в поїзд і той рушив, Раїса стала біля вікна, удаючи, що їй цікаво дивитись на іржаві пристанційні будівлі, на смітники передмістя. Павло підійшов до неї.
-- Що з тобою? Чого ти похнюпилась? - спитав неголосно під ритмічний стукіт коліс. - Нічого...
А очі відвертає... стримує сльози... І отой, такий уже знайомий Павлові "дерев'яний" вираз на обличчі. Так вона вже всю дорогу й мовчала. А дома, не зважаючи ча матір, що забідкалась була стривожена (мокрі ж, як хлюща, а могло ж іще в таку погоду на воді й щось гірше статись!), зразу побігла до спальні, впала на ліжко лицем до подушки й заридала.
Павло кинувся за нею, лютий і занепокоєний можливою великою сваркою, з неминучою вже участю й тещі.