Січеславщина (квадрологія)
- Автор: Чапленко Василий Кириллович
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Січеславщина (квадрологія)». Краткое содержание книги:
Далі екскурсовод коротко розповів про всі пороги, розповів про те, щоі ще візантійський імператор Константан Порфіроґенет, в X віці, записав їхні назви. І хай товариші звернуть увагу на цікаву річ: деякі з тих назв збереглися в українській мові ще й досі, через тисячу років! Це ,,Ненаситець" - і давня назва "Неясит", а також "Вільний" - і "Вулні-праг"... Або ,,Вовніг"... Правда, значення цих назв розходяться, але ці розбіжності пояснюються т. зв. народньою етимологією. "Неясит' - це пелікан, птах, що водився на цьому порозі, пізніше це значення забуто., і слово це стали розуміти як "ненаситний", бо, мовляв, цей поріг пожирає багато людських жертв. "Вулні-праг" означало "вол-на" , "хвиля", а як це значення слова українці забули (бо на позначення ,,волни' в українській м'ові появилося слово "хвиля"), то його стали розуміти як "вольний", що пізніше дало фонетично українське , - ,,вільний". Та й сама загальна назва цих водоспадів - "поріг" збереглася й досі. А це все свідчить, що слов'янська, вужче - українська людність, її традиція ніколи не в'дривались від цієї території, дарма що звідси відпихали українців різні кочові народи - печеніги, половці, татари... Усіх порогів дев'ять, а є ще менші кам'яні гряди - забори... їх багато...
. Але тут і екскурсоводові довелось замовкнути: дуби летіли вже прудкою серединою Дніпра на перший і найнебезпечніший для човнів поріг - Кодацький (якщо не рахувати Ненаситця, що його човни взагалі обминали). Та й рев води заглушав уже мову. Здавалося, хижий звір зводився на задні лапи, з ревом роззявляв пащу, готовий проковтнути жертву - двоє жалюгідних на широченному просторі води ночов, що в них чомусь понасідало повно людей. Лоцмани дали перестережливі знаки, люди напружили всю свою увагу, замовкли, кожне хапалося обіруч за що могло. У цю хвилину небезпеки Раїса, десь мабуть, забула й про свої ревнощі - прилипла до Павла, як до найбільшої своєї опори, а він, ухопившись лівою рукою за облавок, правою щиро пригорнув дружину до своїх грудей. І цей його рух, бачилося, означав: ,,Нікому ЇЇ не віддам! Вона моя... А як, і загинемо, - разом"... Але перед собою бачив і дівчину в червоній блюзці, що їй... ні за кого було вхопитись...
За Перемітьків лікоть ухопилася й Ліпшичка, дарма що її чоловік був біля неї. Верескнула, закотивши баньки під лоба, трохи чи не знепритомніла, бо й голову поклала на йог го плече.
Дуба спочатку гойднуло носом угору, ніби ;;;н, як то і кінь, став цапки, а потім він як не шуго'не вниз, у водну прірву.
Раїса скрикнула і теж мало не зомліла, заплющивши очі. А коли їх розплющила, дуб уже мчався, як стріла, на рівній воді, а поріг височів ззаду вгорі, понад плечима лоцмана з пишними запорізькими вусами, що сидів при стерні.
Ніс другого дуба ще тільки витикався з-поза тієї високої лінії обрію... А потім і той дуб кинувся ви'гойдом униз, здаля скидаючись на малу лушпайку. , ,
Аж тоді, як і другий дуб опинявся на рівному, всі лолегшено зідхнули, знов загомоніли, на обличчях заграли ясні зайчики усмішок. Декотрі з жінок запевняли, що вони ані трохи не злякались, як дубом кинуло вниз. Та то були марш слова. Перш ніж таке казати, їм слід би було поглянути в свої торбинкові дзеркальця: вони б побачили там ще ие зійшлу з їхніх обличчів крейдяну блідість.
А втім, була серед жінок і така, що переляку не приховувала, - Ліпшичка. Ба, навпаки: вона загримала сьою непритомність довше, ніж треба було, аж поки до її пухлої, як з добре вимішаного тіста руки не торкнувся, стривожений її довготривалою непритомністю, гарний сусіда - інженер Перемітько. Тоді вона відхилила голову від його плеча і посміхнулася блідою усмішкою мучениці. А її повні груди так і заходили перед йото очима, так і заходили...
Але її чоловік не втерпів, кинув з докором:
- Ну, що ти, Ксюша?!
- А я, справді, знепритомніла була, - сказала "Ксюша", вже своїм звичаєм кокетуючи і з чоловіком; і з інженером Перемітьком. Раїса сиділа, як присмирніла пташка, з виокугленими по дитячому очима; її пір'їнки-брови нервово скидалися.
Тільки сивоусий лоцман сидів при стерні з непохитним спокоєм у всій його дебелій постаті, і трохи чи не зневага до всіх цих нових, пореволюційних "панів" світилася в його орлиному зорі, - лоцман -o блідий відгук далекої давнини, коли ще козаки пролітали тут своїми байдаками...
Зовсім спокійні й веселі всі стали, як дуби попливли далі вже не так швидко гладенькою течією Дніпра. Відчули на св:жому повітрі апетити, почали витягати з валіз і розкладати Огіщанки.
А сонце, вихопившися вже височенько на небосхил, і собі сміялося, відсвічуючи своє сяйво в свічаді води, ламаючи його на скалки на хвилях-зморшках її, золотило білі крила птахів, що кружляли навколо дубів або летіли поряд із ними. А обабіч Дніпра-Славути пропливали назад хутори й села, даленіли відкриті простори берегів, що дихали забутою в місті давниною, яку тепер знов почав пояснювати, зводити на очі слухачам екскурсовод.