Українське письменство

Влітку 1923 року десять літ минуло з дня смерті Лесі Українки, — але ще й досі найсильнішим, мабуть, словом про її творчість зостається давня промова проф. Михайла Грушевського на жалобних зборах Київського Наукового товариства восени 1913 р., — прекрасний вінок на труну поетки від керівника журналу, де містилися її твори, і захопленого її читача. «Леся Українка, — говорить проф. Грушевський, — почала рано»; «перші 10—15 літ поставили її в передні ряди сучасної поезії»; останнє ж п’ятиріччя її творчості — усе було, немов «якийсь титанічний хід по велетенських уступах, не рушених людською ногою, де кожний крок, кожний твір означав нову стадію, відкривав перед очима громадянства нашого все нові перспективи мислі, все нові обрії образів». «Глибоко національна в своїй основі, всім змістом своїм зв’язана нерозривно з життям свого народу, з переживаннями нашої людини в теперішню добу, ця творчість переводила їх на ґрунт вічних вселюдських змагань, уясняла в їх світлі й зв’язувала з одвічними переживаннями людськості. Наше громадянство не встигало йти за цим захоплюючим, бурним потоком натхнення, цею блискучою панорамою образів, що розверталася перед ним; цей високий рівень ідей, на який вела творчість покійної, був незвичайний для його ширших кругів… Смерть перервала цю путь у вселюдські простори». От в основнім контурі майже все, що можна і що повинно сказати про творчість і літературну долю Лесі Українки. Ціла низка контрастів тут мимоволі набігає на очі. Перед нами людина, що самим своїм народженням поставлена була в осередку українського життя, але весь свій вік мусила перебути поза межами краю, по закордонних курортах, живучи життям «оранжерейної рослини». Думкою прив’язана до свого громадянства, його радощів і болів, вона мусила торкатися їх «в загальному вигляді», переносячи їх на ґрунт далеких країн і пережитих епох. «Поетка незвиклого у нас темпераменту, — захоплювала читача далеко менше, ніж численні dii minores літератури», і скаржилась часом на мовчання в печаті», потішаючи себе лише тим, що «поділяє цей фатум з Шевченком». Письменниця, що служіння громаді готова була перетворити на подвиг, на безнастанне горіння, — обертала часто зброю проти громадянства, проти «юрби», прославляючи героїв, що ставали на прю з ними —