Рукопис, знайдений у Сараґосі
- Автор: Потоцкий Ян
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966-441-411-8
- Переводчик: Виктор Дмитрук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Рукопис, знайдений у Сараґосі». Краткое содержание книги:
Невдовзі мій дід Мараньйон також захворів на гнилісну лихоманку. Хворів він усього лиш п’ять днів і, відчуваючи близьку смерть, покликав мене до себе й сказав:
— Бласе, дорогий мій Бласе, я хочу ще раз востаннє поблагословити тебе. Ти народився від ученого батька, лиш хай би небо дарувало йому менше тих знань. На твоє щастя, твій дід є людиною простою у вірі й учинках своїх і тебе виховав у такій же простоті. Не дай своєму батькові звести тебе з правильного шляху, він вже кілька років зовсім не дбає про релігію, а думок його соромився б не один єретик. Бласе, не вір людській мудрості, я за кілька хвилин буду мудрішим від усіх філософів. Бласе, благословляю тебе — і помираю.
І справді, з цими словами він віддав Богу душу.
Я віддав йому останню послугу й повернувся до свого батька, якого не бачив чотири дні. Тим часом старий інвалід також помер, і брати милосердя зайнялися його похованням. Я знав, що мій батько зовсім один, і хотів заопікуватися ним, але коли увійшов до нього, мої очі були вражені незвичайним видовищем, і я затримався в передпокої, охоплений невимовним страхом.
Мій батько поскидав усі одежі й огорнувся простирадлом, неначе саваном. Він сидів, втупивши погляд у призахідне сонце. Довший час він мовчав, потім гучним голосом сказав:
— О зірко, згасаючі промені якої останній раз відбилися в мої очах, навіщо ти освітила день мого народження? Хіба ж я хотів з’явитися на світ? І навіщо я з’явився на ньому? Люди сказали мені, що я маю душу, і я став удосконалювати її коштом мого тіла. Я розвинув свій розум, але щурі пожерли мій труд, а книгарні ним знехтували. Нічого від мене не залишиться, я вмираю весь, безслідно, неначе й не народжувався. О небуття — поглинь же свою здобич!
На якийсь час Ервас застиг у похмурих роздумах, а потім узяв келих, який здався мені повним старого вина, звів очі до неба й промовив:
— Боже, якщо ти десь є, змилуйся над моєю душею, якщо вона в мене є!
Промовивши це, він вихилив келих і поставив його на столі; потім поклав руку на серце, ніби відчуваючи в ньому біль. Обіч був приготований другий стіл, обкладений подушками; Ервас ліг на ньому, склав руки на грудях і не промовив більше ні слова.
Ти дивуєшся, що бачачи ці приготування до самогубства, я не кинувся на той келих і не покликав на допомогу. Сьогодні я сам цьому дивуюся, але в той же час пам’ятаю, що якась надприродна сила прикувала мене до місця, так що я не міг ворухнутися. Лиш волосся на голові стало від страху дибом.
Брати милосердя, які хоронили нашого інваліда, знайшли мене в такому стані. Побачили батька, який лежав на столі, загорнутого в саван, тож запитали мене, чи він помер. Я відповів, що нічого про це не знаю. Тоді вони запитали, хто його загорнув у саван. Я відповів, що він сам це зробив. Вони придивилися до тіла й справді побачили, що він мертвий. Тоді побачили келих, який стояв обіч із залишками вина, і забрали його з собою, аби переконатися, що в ньому немає отрути, після чого вийшли, демонструючи обурення, і залишили мене в несказанній скорботі. Потім зійшлися люди з парафії, задавали мені ті самі запитання й пішли, говорячи:
— Помер, як жив, а хоронити його — не наша справа.
Я залишився сам із небіжчиком. Хоробрість зовсім покинула мене, а разом з нею здатність мислити й відчувати. Я кинувся в крісло, у якому ще зовсім недавно сидів мій батько, і знову запав у заціпеніння.
Уночі небо затяглося хмарами, а раптова завірюха відкрила вікно кімнати. Спалахнула блакитна блискавка, після чого в кімнаті стало ще темніше. У тій темряві я помітив немовби якісь фантастичні обриси, з тіла мого батька видобувся довгий, протяглий стогін, який далека луна рознесла у просторі. Я хотів встати, але не міг ворухнутися, мене немовби прикували до місця. Крижаний дрож пробіг моїм тілом, кров почала гарячково пульсувати в жилах, дивні марення заполонили мою душу, сон зморив усі відчуття.
Раптом я підхопився: я побачив шість високих воскових свічок, що горіли навкруг тіла мого батька, і якогось чоловіка, який сидів напроти мене й, схоже, очікував моменту мого пробудження. Вигляд у нього був пишний, величний. Зріст мав високий, чорне, дещо кучеряве волосся спадало йому на чоло, погляд був уважний і проникливий, але водночас лагідний і привітний. На ньому було жабо й старий плащ, схожі на ті, які носять сільські ідальґо.
Незнайомий, побачивши, що я прокинувся, ласкаво посміхнувся мені й сказав: