Рукопис, знайдений у Сараґосі
- Автор: Потоцкий Ян
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966-441-411-8
- Переводчик: Виктор Дмитрук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Рукопис, знайдений у Сараґосі». Краткое содержание книги:
— Ах, мої діти, мої дорогі діти!
Невдовзі прийшли дочки й так само покрили мої руки поцілунками. Усі ці докази вдячності розпалили в мені кров, яка й без того вже буяла від нічних марень.
Я швиденько одягнувся й хотів вийти на терасу нашого дому. Проходячи повз кімнату дівчат, почув, як вони плакали й, схлипуючи, обіймали одна одну. Якийсь час я прислухався, а потім увійшов у середину. Побачивши мене, Селія сказала:
— Послухай мене, наш коханий, дорогий, наймиліший гостю! Ти застав нас у мить надзвичайної схвильованості. Він самого нашого народження жодна хмарка не затьмарила наших взаємних почуттів. Нас поєднувала любов, сильніша від кровних зв’язків. Усе змінилося після того, як з’явився ти. В наші душі закралися ревнощі, і ми, може, зненавиділи б одна одну, але лагідний характер Сорільї вберіг нас від страшного нещастя. Вона кинулася в мої обійми, наші сльози змішалися, серця поєдналися. Ти, коханий наш гостю, повинен зробити все інше. Пообіцяй однаково кохати нас обох і порівну ділити між нами свої пестощі.
Що ж я мав відповісти на таке палке й настійливе прохання? По черзі я заспокоїв в обіймах обох дівчат. Осушив їхні сльози, і смуток поступився місцем найніжнішому шаленству.
Ми разом вийшли на терасу, де незабаром до нас приєдналася сеньйора Сантарес. Радість увільнення від боргів прояснила її обличчя. Вона запросила мене на обід і додала, що була б рада провести зі мною цілий день. Наша трапеза пройшла в атмосфері довіри й дружби. Слуг відпустили, й дівчата по черзі нам прислужували. Сеньйора Сантарес, виснажена пережитими тривогами, випила дві чарки старого вина, після чого її затуманені очі заблищали яскравіше, і вона так пожвавилася, що тепер дочки могли б мати причини для ревнощів; щоправда пошана, яку вони відчували до матері, не дозволила тому почуттю проникнути в їхні душі. Вино розігріло кров сеньйори Сантарес, однак, незважаючи на це, її поведінці нічого не можна було закинути.
Щодо мене, то мені навіть не спало на думку якось спокушати її. Нашими спокусниками були стать і вік. Солодкі приваби природи надавали нашому спілкуванню невимовного очарування, так що ми з прикрістю думали про розставання. Сонце, яке вже заходило, мабуть, розлучило б нас, але я замовив прохолодні напої у сусідського цукерника. Усі ми з задоволенням привітали їх появу, бо таким чином могли ще побути разом.
Проте не встигли ми сісти до столу, як відчинилися двері й увійшов дон Кристобаль Спарадос. Прихід французького дворянина в гарем султана не справив би, мабуть, на господаря більш прикрого враження, ніж те, яке я пережив, побачивши дона Кристобаля. Сеньйора Сантарес і її доньки не були, щоправда, моїми дружинами й не утворювали мій гарем, але серце моє в певному смислі оволоділо ними, і порушення моїх прав завдавало мені смертельного болю.
Дон Кристобаль аж ніяк цим не перейнявся й не звернув на мене найменшої уваги — він вклонився жінкам, відвів сеньйору Сантарес в інший кінець тераси й довго з нею розмовляв, після чого сів до столу, хоч його ніхто не запрошував. Він їв, пив і мовчав, але коли розмова зійшла на бої биків, відсунув тарілку, вгатив кулаком по столі й заявив:
— На святого Кристобаля, мого патрона й захисника, чому ж я мушу скніти в цьому клятому міністерстві? Та я прагнув би бути останнім тореадором у Мадриді, ніж головувати в усіх кортесах Кастилії.
Говорячи це, він простяг руку, наче збирався убити бика, виставивши при цьому, на наше здивування, величезні м’язи передпліччя. Потім, для доказу своєї сили, він посадив усіх трьох жінок в одне крісло й почав їх носити по всій кімнаті.
І таке задоволення діставав дон Кристобаль від цієї забави, що намагався якомога більше продовжити її. Нарешті він узяв капелюх і шпагу і почав прощатися. Досі він не звертав на мене найменшої уваги, зараз, однак, звернувшись до мене, запитав:
— Послухай, мій шляхетнонароджений приятелю, скажи-но, хто після смерті шевця Мараньйона робить найкращі черевики?
Жінкам ці слова здалися ще одним жартом, яких уже багато вийшло з вуст дона Кристобаля, зате я страшенно розлютився. Я побіг по шпагу, а потім навздогін дону Кристобалю. Допав його на розі бічної вулички й, ставши перед ним, вигукнув:
— Зухвальцю, ти заплатиш мені за свої нікчемні образи!
Дон Кристобаль узявся за руків’я шпаги, але побачивши на землі дрючок, схопив його, вдарив по моєму клинку й вибив у мене шпагу з рук. Потім підійшов до мене, схопив за шию, відтягнув до стічної канави й шпурнув у неї, як і попереднього дня, але ще сильніше, так що я певний час лежав приголомшений, не знаючи, що зі мною діється.