Рукопис, знайдений у Сараґосі
- Автор: Потоцкий Ян
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966-441-411-8
- Переводчик: Виктор Дмитрук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Рукопис, знайдений у Сараґосі». Краткое содержание книги:
З цими словами сеньйора Сантарес залилася слізьми.
— Не плач, дорога мамусю, — сказала їй Селія, — як усе на світі, так і неприємності колись кінчаються. Бачиш, ми вже зустріли цього молодого сеньйора, такого милого. Цей щасливий випадок, гадаю, має обіцяти нам щось добре.
— І справді, — додала Сорілья, — від часу, як він оселився у нас, наша самотність вже не має в собі нічого сумного.
Пані Сантарес кинула на мене трохи сумний, а трохи чулий погляд. Дочки також подивилися на мене, після чого опустили очі, почервоніли, зніяковіли й запали в задуму. Не було сумнівів, що всі три закохані в мене; усвідомлення цього наповнило мої груди щастям.
Між тим до нас наблизився якийсь пристойний, високий юнак. Він узяв сеньйору Сантарес за руку, відвів набік і довго розмовляв з нею. Повернувшись разом з ним, вона сказала мені:
— Сеньйоре кавалере, це дон Кристобаль Спарадос, про якого я тобі згадувала, єдина людина, з якою ми бачимося в Мадриді. Я хотіла також і йому справити приємність, познайомивши його з тобою, але хоча ми й живемо в одному домі, я досі не знаю, з ким маю задоволення говорити.
— Сеньйоро, — відповів я, — я ідальґо з Астурії, мене звуть Леґанес.
Я вирішив, що краще буде не називати імені Ервас, яке могли знати.
Молодий Спарадос зміряв мене з ніг до голови зухвалим поглядом і, схоже, не мав бажання навіть вклонитися. Ми увійшли в дім, де сеньйора Сантарес звеліла подати легку вечерю з тістечок і фруктів. Я залишався головним об’єктом зацікавлення трьох красунь, але помітив, що й новоприбулому не жаліли поглядів і усмішок. Мене це зачепило, тому, прагнучи заволодіти всією їхньою увагою, я подвоїв люб’язності й намагався, в міру можливості, бути ще дотепнішим. Коли мій тріумф став очевидним, дон Кристобаль поклав праву ногу на ліве коліно й, розглядаючи підошву свого черевика, сказав:
— Що не кажи, але відколи швець Мараньйон розстався з цим світом, у Мадриді неможливо дістати пристойні черевики.
Говорячи це, він глузливо й зневажливо дивився на мене.
Швець Мараньйон був моїм дідом по матері, який виховав мене й до якого я зберіг у своєму серці найглибшу вдячність. Попри це мені здавалося, що його ім’я псує мій родовід. Я думав, що розголошення таємниці мого народження погубило б мене в очах моїх прекрасних господинь. Уся моя радість одразу пропала. Я кидав на дона Кристобаля часом зневажливі, часом погордливі й гнівні погляди. Я вирішив, що забороню йому приходити в наш дім. Коли він пішов, я побіг за ним, прагнучи сповістити це йому. Я наздогнав його біля кінця вулиці й висловив усе, що попередньо продумав. Я гадав, що він розгнівається, але він навпаки прикинувся приязним і взяв мене під підборіддя, наче хотів попестити. І раптом шарпнув догори так сильно, що я втратив рівновагу, а потім відпустив, підбивши мені ноги. Я впав носом у стічну канаву. Спочатку я навіть не стямився, що зі мною сталося, незабаром, однак, підвівся, весь вимазаний брудом і неймовірно розлючений.
Я повернувся додому. Жінки вже полягали спати, а я марно намагався заснути. Дві пристрасті роздирали мене — любов і ненависть. Остання стосувалася тільки дона Кристобаля, перша ж застрягла десь між трьома красунями. Селія, Сорілья і їхня мати усі по черзі приваблювали мене, їх чудесні образи плуталися в моїх мареннях і непокоїли цілу ніч. Заснув я аж під ранок і прокинувся досить пізно. Розплющивши очі, я побачив сеньйору Сантарес, яка сиділа у мене в ногах. Вона здавалася заплаканою.
— Молодий мій гостю, — сказала вона, — я прийшла просити в тебе допомоги. Недобрі люди вимагають від мене грошей, яких я не в стані заплатити. Біда та й годі! У мене є борги, але хіба ж я могла залишити цих бідних дітей без одягу й харчів? Бідолахи й так в усьому повинні собі відмовляти.
Тут сеньйора Сантарес почала плакати, а її повні сліз очі мимоволі скерувалися на мій гаманець, який лежав біля мене на столику. Я зрозумів це німе прохання. Висипав золото на столик, розділив на дві купки й запропонував одну сеньйорі Сантарес. Вона не чекала такої незвичайної великодушності. Спочатку оніміла від подиву, потім узяла мою руку, почала захоплено цілувати її, притискати до серця, після чого зібрала пістолі, повторюючи: