Рукопис, знайдений у Сараґосі

Ервас, переповнений науковими знаннями, з легкістю підтвердив свою фальшиву систему софістичними доказами, що провадять до затуманення розуму. Так, наприклад, він вважав, що мулів, які походять від двох видів тварин, можна порівняти з солями, утвореними зі змішаних основ, кристалізація яких не дуже зрозуміла. Йому здавалося, що реакція деяких мінералів, які піняться при зіткненні з кислотами, нагадує ферментацію слизистих рослин; ці останні він вважав початком життя, яке внаслідок відсутності сприятливих обставин не могло далі розвиватися.

Ервас помітив, що кристали під час утворення осідають у найбільш освітлених частинах посудини і з трудом згущуються в темноті. Оскільки ж світло сприяє також і рослинам, то він вважав світловий флюїд одним з елементів, з яких складається універсальна кислота, що оживляє природу. Він помітив також, що лакмусовий папір, який перебуває певний час на світлі, стає червоним, і це була ще одна причина, чому він вважав світло кислотою[50].

Ервас знав, що в високих географічних широтах, біля полюсів, кров через брак достатнього тепла зазнає вилуговування, і щоб запобігти цьому, треба вживати кислоти. З цього він робив висновок, що оскільки кислота може за певних умов замінити тепло, то воно має бути певного роду кислотою чи принаймні одним з елементів універсальної кислоти.

Ервас знав, що від грому вино скисає і зазнає ферментації. Він читав у Санхуніатона, що на початку світу сильний грім оживив призначених для життя істот, і наш нещасний вчений не завагався послатися на цю поганську космогонію, аби довести, що матерія блискавки могла дати поштовх діянню життєдайної кислоти, нескінченно різноманітної, але незмінної у відтворенні тих самих форм.

Ервас, намагаючись збагнути таємницю творення, повинен був віддати всю славу Творцю — і якби ж то він так зробив; проте його ангел-охоронець покинув його, і його розум, отуманений пихою знань, віддав його, беззахисного, у владу гордовитих духів, падіння яких зумовило загибель світу.

Отак то! Поки Ервас ширяв грішними думками поза сферами людських уявлень, близька загибель загрожувала його смертній оболонці. На довершення всього до його звичних хвороб додалися нові страждання. Болі в стегнах посилилися й привели до паралічу правої ноги, гострий пісок почав калічити йому міхур, хірагра повикручувала пальці лівої руки й почала загрожувати пальцям правої, врешті-решт найчорніша меланхолія одночасно знищила сили його душі й тіла. Він лякався свідків свого приниження, відмовився від моєї допомоги й узагалі не хотів мене бачити. Якийсь старий інвалід витрачав залишки своїх сил на порання біля нього. Нарешті й той занедужав, і мій батько був вимушений погодитися на мою присутність.