Тягар пристрастей людських

— Я завжди думав, що чудово було б поїхати до Севільї, — буденним тоном повідомив Кері, коли Ательні на мить змовк, драматично задерши вгору руку.

— Севілья! — вигукнув чоловік. — Ні, ні, не їдьте туди. Севілья: це слово викликає в нашій уяві дівчат, що танцюють з кастаньєтами і співають у садах Ґвадалквівіра, бої биків, квіт апельсинових дерев, мантильї — mantones de Manila. Така Іспанія в оперетах і на Монмартрі. Її легкодоступні чари можуть надовго захопити лише поверховий розум. Теофіл Ґотьє[291] взяв у Севільї все, що вона могла запропонувати. А ми, його нащадки, здатні лише на почуття, які повторюють пережиті ним. Він доторкнувся великими масними руками до того, що впадає у вічі, а в Севільї більше нічого немає; і тепер вона заляпана і вкрита відбитками його пальців. Мурільйо[292] — ось хто її художник.

Ательні підвівся з крісла, підійшов до іспанської шафки, опустив дверцята з масивними, вкритими позолотою петлями і розкішним замком, за якими виявилися ряди шухлядок. Чоловік витяг звідти стосик світлин.

— Ви знаєте Ель Ґреко? — поцікавився він.

— Ох, я пам’ятаю, як один чоловік у Парижі неабияк ним захоплювався.

— Ель Ґреко був художником Толедо. Бетті не могла знайти фотографії, які я хотів вам показати. Це картини, на яких Ель Ґреко зобразив своє улюблене місто, і вони правдивіші за будь-яку фотографію. Ходіть сюди і сядьте до столу.

Філіп підтягнув ближче свій стілець, і Ательні поклав перед ним світлину. Юнак довго із цікавістю розглядав її мовчки. Він протягнув руку до інших фотографій, і чоловік віддав їх йому. Ніколи раніше Кері не доводилося бачити роботи цього загадкового майстра, і на перший погляд умовність малюнків здивувала його: постаті були занадто довгими, голови занадто маленькими, пози неприродними. У них не було реалізму, втім, навіть фотографії передавали відчуття якоїсь бентежної правдивості. Ательні жадібно описував їх красномовними фразами, але Філіп невиразно чув, що той говорить. Він був приголомшений. Ці картини дивним чином зачепили його. Здавалося, вони пропонують йому якийсь підтекст, але хлопець не розумів, що саме. Це були портрети чоловіків із великими меланхолійними очима, котрі наче намагалися сказати невідомо що; там були високі ченці в рясах францисканського чи домініканського ордену зі збентеженими обличчями і жестами, зміст яких не вдавалося осягнути; там було «Успіння Богородиці» і «Розп’яття», на якому художникові дивом вдалося передати відчуття, що плоть мертвого Христового тіла не людська, а божественна; а ще «Вознесіння», на якому видно було, що Спаситель прямує вгору до небес та однаково стоїть у повітрі так само міцно, як на твердій землі; піднесені руки апостолів, маяння їхніх одеж, їхні несамовиті жести передавали відчуття торжества і святої радості. Тлом майже на всіх картинах було нічне небо, темна ніч душі, де незнайомі пекельні вітри шмагають нестримні хмари у променях тривожного місяця.