Тягар пристрастей людських
- Автор: Моэм Сомерсет Уильям
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-4783-3
- Переводчик: Елена Даскал
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Тягар пристрастей людських». Краткое содержание книги:
— Я безліч разів бачив те небо над Толедо, — озвався Ательні. — Мені спало на думку, що Ель Ґреко вперше дістався до міста вночі, і це справило на нього таке запаморочливе враження, що він уже ніколи не міг його позбутися.
Філіп пригадав, який вплив справив на Клаттона цей дивний майстер, чиї роботи він зараз побачив уперше. Він подумав, що Клаттон був найцікавішим зі всіх його знайомих у Парижі. Через саркастичну манеру поведінки і неприязну холодність його важко було зрозуміти, але тепер, озираючись назад, Кері вирішив, що в ньому була якась трагічна сила, котра марно намагалася виявитися в живописі. Юнак мав незвичний характер, він схилявся до містики на противагу епосі, котра не визнавала містицизм; він не міг змиритися з життям через те, що йому не вдавалося висловити приховані пориви свого серця. Його інтелект був створений не для того, щоб служити духові. Не дивно, що Клаттон відчув глибоку симпатію до грека, який вигадав нову техніку для передачі прагнень своєї душі. Філіп знову оглянув серію портретів іспанських джентльменів зі скуйовдженими і загостреними борідками, їхні бліді обличчя полум’яніли серед строгих чорних одеж та на чорному тлі. Ель Греко був портретистом душ; ці джентльмени, висхлі й спустошені не від виснаження, а через обмеження, із понівеченим розумом, здавалося, не помічали краси навколишнього світу; їхні погляди прикипали до власних сердець та сліпли від сяйва небаченого. Жоден художник не зобразив із більшою безжалісністю, що наш світ — тимчасовий притулок. Душі намальованих чоловіків ділилися своєю дивною тугою через очі: їхні відчуття дивовижно загострилися, та не для сприйняття звуків, ароматів і кольорів, а для відчуттів майже невагомої душі. Іспанський шляхтич із серцем монаха крокує світом, і його очі бачать те, що бачать святі у своїх келіях, та він не дивується. Його вуста не створені для усмішки.
Філіп, так і не промовивши жодного слова, повернувся до фотографії Толедо, яка найбільше з усіх картин захопила його. Він не міг відвести від неї погляду. Юнака пройняло дивне відчуття, що він стоїть на порозі відкриття якоїсь нової життєвої істини. Від передчуття пригоди мороз пішов поза шкірою. На мить він згадав про кохання, від якого помирав: у порівнянні зі збудженням, яке тепер охопило його серце, любов здавалася чимось буденним. На видовженій картині, на яку він дивився, на горбочку скупчилися будинки; в одному кутку хлопчик тримав велику карту міста, у другому виднілася символічна фігура — ріка Таг, а в небесах була зображена Діва Марія в оточенні янголів. Ці краєвиди суперечили Філіповим смакам, адже він був завсідником у колах, де цінувалася точність реалізму; однак хлопець знову здивовано відчув, що ця картина ближча до реальності, ніж досягнення всіх майстрів, кого він шанобливо намагався наслідувати. Кері почув слова Ательні про точність зображення: коли містяни приходили подивитися на картину, вони впізнавали на ній свої будинки. Художник малював точнісінько те, що бачив, але дивився він очима душі. У блідо-сірому місті було щось неземне. Це було місто душі, осяяне химерним світлом, що не належало ні дню, ні ночі. Воно стояло на зеленому пагорбі (але такої зелені не знайдеш на землі), оточене масивними стінами і бастіонами, непідвладними ані машинам, ані двигунам, створеним людськими руками; зруйнувати їх можна було лише молитвами і постом, покаянними зітханнями й умертвінням плоті. Це була твердиня Господня. Жоден каменяр не знав каменів, із яких її звели; їхній вигляд наганяв страх, і глядач запитував себе, що за люди живуть за ними. Можна було крокувати вулицями цього міста і не здивуватися, виявивши, що вони безлюдні, та все ж не порожні — ви відчували чиюсь незриму присутність, про це кричали всі ваші внутрішні відчуття. Це було таємниче місто, в якому уява налякано тремтіла, наче подорожній, увійшовши зі світла в темряву; ним тинялися оголені душі, котрим відкрилося незнане, і химерно переповнювалися пережитою зустріччю зі знайомим до останньої краплі, та все ж невимовним абсолютом. Нікого не дивувало, що в цьому синьому небі, реальність якого впізнавало не око, а душа, вкритому розхристаними хмарками, принесеними сюди чужими вітрами, схожими на крики й зітхання загублених душ, являлася в червоних шатах і синій мантії Діва Марія в оточенні крилатих янголів. Філіп відчував, що мешканців міста це видіння не здивує, вони благочестиво подякують і підуть далі своєю дорогою.