Тягар пристрастей людських

— Ласкаво просимо, сер, — повільно вимовила вона, і її акцент видався Філіпові навдивовижу знайомим. — Ательні казав, що у шпиталі ви були до нього дуже добрим.

— Тепер час познайомити вас із нашим поголів’ям, — озвався Ательні. — Це Торп, — чоловік вказав на хлопчика з круглими щічками і кучерявим волоссям, — мій старший син, нащадок усіх титулів, статків та боргів родини. Це Етельстан, Гарольд, Едвард, — перерахував господар, вказуючи пальцем на трьох менших хлопчиків, рум’яних, здорових та усміхнених, хоча всі вони знічено опустили погляди на тарілки, коли Кері, усміхаючись, подивився на них. — Тепер по порядку дівчатка: Марія дель Соль…

— Мармиза, — пояснив один із молодших хлопчиків.

— Твоє почуття гумору недорозвинене, синку. Марія де лас Мерседес, Марія дель Пілар, Марія де ла Концепціон, Марія дель Розаріо.

— Я називаю їх Саллі, Моллі, Конні, Розі та Джейн, — додала місіс Ательні. — А тепер, Ательні, йди собі до своєї кімнати, обід принесуть туди. Потім я трохи вмию дітей і дозволю їм зазирнути до вас.

— Люба, якби я обирав ім’я тобі, назвав би тебе Марія Мильна Піна. Ти завжди знущаєшся над цими бідолахами зі своїм милом.

— Йдіть уперед, містере Кері, інакше я ніколи не змушу його сісти і з’їсти вечерю.

Ательні та Кері влаштувалися у велетенських монастирських кріслах, і Саллі принесла їм дві тарілки з ростбіфом, йоркширський пудинг, печену картоплю і капусту. Ательні дістав з кишені шестипенсовик і відправив дівчинку за глечиком пива.

— Сподіваюся, ви не накривали тут стіл через мене, — озвався Філіп. — Я б залюбки пообідав разом із дітьми.

— О, ні, я завжди їм на самоті. Мені подобається ця старовинна звичка. Не думаю, що жінкам слід сидіти за столом із чоловіками. Це заважає розмові, до того ж, переконаний, це шкодить їм самим. Потім у них у голові з’являються ідеї, а ідеї ніколи не дають жінкам спокою.

І гість, і хазяїн їли з неабияким апетитом.

— Ви колись куштували такий йоркширський пудинг? Ніхто не вміє готувати його так, як моя дружина. Ось у чому перевага шлюбу з простолюдинкою. Ви ж помітили, що вона не леді.

Це було незручне запитання, і Філіп не знав, як на нього відповісти.

— Я про це не замислювався, — пробелькотів він.

Ательні розреготався. Сміх у нього був дивовижно радісний.

— Ні, ніяка вона не леді навіть близько. Її батько був фермером, а вона ніколи не переймалася тим, що не знає літературної мови. Ми мали дванадцятеро дітей, дев’ятеро з них вижили. Я казав цій жінці, що час зупинитися, але вона вперта, та й уже звикла до цього. Думаю, вона не зупиниться, поки не народить двадцять душ.

У ту мить повернулася Саллі з глечиком пива, налила склянку Філіпові, а потім обійшла стіл, щоб налити трохи батькові. Ательні обійняв її за талію.

— Ви колись бачили таку гарненьку міцну дівчинку? Їй лише п’ятнадцять, а виглядає на двадцять. Подивіться на її щічки. За ціле життя жодного дня не хворіла. Той, хто з нею побереться, буде справжнім щасливчиком, чи не так, Саллі?