Тягар пристрастей людських
- Автор: Моэм Сомерсет Уильям
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-4783-3
- Переводчик: Елена Даскал
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Тягар пристрастей людських». Краткое содержание книги:
89
Розмову Філіпа з Ательні перервав гуркіт на сходах. Чоловік відчинив двері дітям, що повернулися з недільної школи, і вони увійшли з реготом та криками. Батько весело поцікавився, чого їх сьогодні навчили. За мить з’явилася Саллі й передала інструкції від матері: поки вона приготує чай, Ательні мусить придивитися за дітьми; і він узявся розповідати їм казки Ганса Андерсена. Дітлахи не були сором’язливими і незабаром дійшли думки, що Філіп не такий уже й страшний. Джейн підійшла, трохи постояла біля нього, а потім вилізла йому на коліна. Уперше в своєму самотньому житті Кері опинився в родинному колі; він дивився на світлих діточок, які поринули в казку, і в очах його сяяла усмішка. Життя його нового друга, що спершу здавалося дивакуватим, схоже, насправді було сповнене краси, яку дарує досконала природність. Саллі знову увійшла до кімнати.
— А тепер, діти, чай готовий, — сказала вона.
Джейн зіслизнула з Філіпових колін, і діти вервечкою потягнулися на кухню. Саллі взялася накривати довгий іспанський стіл скатертиною.
— Мати запитує, чи прийти їй попити з вами чаю? — переказала дівчина. — А я можу напоїти чаєм малих.
— Скажи матері, що ми пишатимемося й радітимемо, якщо вона прикрасить нашу компанію, — відказав батько.
Філіпові спало на думку, що цей чоловік не може й слова сказати без свого ораторського красномовства.
— Тоді я поставлю горнятко для неї, — вирішила Саллі.
За мить вона повернулася з окрайцем хліба, кавалком масла і бляшанкою полуничного варення. Поки дівчинка накривала на стіл, батько глузував із неї. Він казав, що їй вже час бігати на побачення, й оповідав Філіпові, що донька занадто гонорова і не хоче мати нічого спільного з кавалерами, які шикуються в два ряди біля дверей недільної школи, сподіваючись на честь провести її додому.
— Ну й вигадник ти, батьку, — відповіла Саллі зі своєю доброю повільною усмішкою.
— Дивлячись на неї, ніколи не здогадаєшся, що учень кравця пішов до війська через те, що наша дівчинка з ним не привіталася, а один інженер-електрик — чуєте, інженер-електрик — п’є оковиту, бо Саллі не поділилася з ним своїм молитовником у церкві. Я здригаюся від самої лише думки про те, що станеться, коли вона зробить дорослу зачіску.
— Мати сама принесе чай, — увірвала його донька.
— Саллі ніколи не звертає на мене увагу, — засміявся Ательні, дивлячись на неї з гордістю та любов’ю. — Вона займається своїми справами, попри війни, революції та катаклізми. Вона стане чудовою дружиною якомусь порядному хлопцеві.
Місіс Ательні принесла чай. Вона сіла й узялася різати хліб і масло. Філіпа зачудувало те, як жінка піклується про Ательні, наче він дитина. Вона різала хліб невеликими скибочками, щоб йому було зручно їсти, і мастила його маслом і варенням. Тепер вона була без капелюха й у своїй трохи тіснуватій недільній сукні нагадувала хлопцеві одну з фермерових дружин, до котрих він у дитинстві ходив із дядьком у гості. Аж тоді Філіп зрозумів, чому звук її голосу видавався йому таким знайомим. Жінка розмовляла так само, як люди в околицях Блекстейбла.
— У якій частині країни ви народилися? — поцікавився він.
— Я з Кента. Народилася у Ферне.
— Я так і думав. Мій дядько вікарій у Блекстейблі.
— Оце цікаво, — озвалася жінка. — Щойно в церкві я думала, чи не родич ви містеру Кері. Я бачила його чимало разів. А моя кузина вийшла заміж за містера Баркера з ферми Рокслі, неподалік від Блекстейбла. Дівчинкою я часто там бувала. Хіба це не цікаво?
Вона подивилася на гостя, і в її вицвілих очах засяяв новий вогник цікавості. Жінка запитала, чи бував Філіп колись у Ферне. Це було мальовниче село за десять миль від Блекстейбла; фернський вікарій частенько їздив до Блекстейбла на свято збору врожаю. Жінка згадувала імена навколишніх фермерів. Їй приємно було знову побалакати про місце, де минула її юність, і вона із задоволенням згадувала події та людей, що детально запали їй у пам’ять, як це часто буває з людьми її класу. На Філіпа це теж подіяло дивним чином. Здавалося, наче до кімнати, прикрашеної панелями, в самісінькому центрі Лондона, увірвалося дихання заміської природи. Філіп майже бачив перед собою плодовиті кентські поля зі статечними в’язами; його ніздрі затріпотіли від пахощів повітря, сповненого сіллю Північного моря, що додавала йому прохолоди і свіжості.