Тягар пристрастей людських

— Залиште цю справу їй, мій хлопчику. Вона не хоче, щоб їй заважали, чи не так, Саллі? І вона не вважатиме нечемністю, якщо ви сидітимете, поки вона стоїть і чекає. Їй начхати на все це лицарство, еге ж, Саллі?

— Так, батьку, — скромно озвалася дівчина.

— Ти розумієш, про що я кажу, Саллі?

— Ні, батьку, але я знаю, що мамі не подобається, коли ти лаєшся.

Ательні божевільно розреготався. Саллі принесла тарілки з рисовим пудингом, соковитим, жирним і запашним. Ательні з апетитом накинувся на нього.

— Один із законів цього будинку каже, що недільний обід у нас незмінний. Це наш ритуал. Ростбіф і рисовий пудинг п’ятдесят неділь на рік. У Великодню неділю ягнятина з зеленим горошком, а на Михайлів день смажена гуска з яблучним соусом. Так ми бережемо народні традиції. Коли Саллі вийде заміж, вона забуде безліч премудростей, яких я її навчив, але ніколи не забуде, що слід щонеділі їсти ростбіф і рисовий пудинг, аби бути щасливим і в гарному гуморі.

— Покличете, коли захочете сиру, — байдуже кинула Саллі.

— Знаєте легенду про зимородка? — поцікавився Ательні; Філіп уже звик, що чоловік увесь час перестрибує з однієї теми до іншої. — Коли самець летить над морем і стомлюється, самичка підхоплює його знизу і несе на своїх міцних крилах. Саме цього чекає чоловік від дружини — щоб вона була самичкою зимородка. Із першою дружиною я прожив три роки. Вона була справжньою леді, мала п’ятнадцять сотень фунтів на рік, і ми частенько влаштовували вечірки в нашому маленькому будиночку з червоної цегли у Кенсінґтоні. Вона була чарівною жінкою; усі так казали — адвокати та їхні дружини, що приходили до нас на вечерю, вчені, біржові брокери і багатообіцяючі молоді політики; ох, яка це була чарівна жінка! Вона хотіла, щоб я ходив до церкви у фраку й шовковому капелюсі, водила мене на концерти класичної музики і полюбляла пообідні суботні проповіді. Щоранку вона снідала о пів на дев’яту, а якщо я запізнювався, мені сніданок подавали холодним. Вона читала правильні книжки, захоплювалася правильними картинами і обожнювали правильну музику. Господи, як мені було нудно з цією жінкою! Вона досі така ж чарівна, живе в будиночку з червоної цегли у Кенсінґтоні, де на стінах листи Морріса[288] і Вістлерові[289] гравюри, та влаштовує ті самі прекрасні вечірки, на яких подають телятину з соусом і морозиво з кафе «Гюнтер»[290], що й двадцять років тому.

Філіп не запитав, як розпався цей невдалий шлюб, але Ательні сам розповів:

— Ми з Бетті неодружені, розумієте; моя дружина ніколи не розлучилася б зі мною. Усі мої діти незаконні, кожен із них, та хіба їм від цього гірше? Бетті була служницею у будиночку з червоної цегли в Кенсінґтоні. Чотири чи п’ять років тому я не мав ані шеляга і семеро дітей, тож пішов до своєї дружини і попросив допомоги. Вона сказала, що платитиме мені, якщо я покину Бетті та поїду за кордон. Можете уявити, щоб я покинув Бетті! Натомість нам довелося трохи поголодати. Моя дружина каже, що я завжди любив нетрі. Так, я деградував; опустився перед усім світом, заробляю три фунти на рік, працюючи рекламним агентом текстильної фабрики, але щодня дякую Богові, що не живу в будиночку з червоної цегли у Кенсінґтоні.