Крига. Частини І–ІІ

Таак. Закохався, бідачисько. Потягнулося рачки до ліжка. До коліна приклеївся аркушик. Згорнулося розкидані папери. Що ми тут маємо, «Питання існування майбутнього», пусте, майбутнього не існує, зрештою, й минулого теж; ага, і другий лист польських соціалістів, шифр рівнобіжної пам’яти — скажите мне: правда или фальшь? І ще ці списані аркуші — лист до панни Юлії! Так давно вже до неї не писалося! Зовсім забув.

Схопилося олівець. Пальці слизькі, висковзує. «Вибачте мені, панно, що так довго це тривало» — але чому цей потяг так трясеться! — «аж довелося мені напитися» — ну цього ж їй не напишеться! — «довелося мені зазирнути у вічі смерти» — о, як драматично! — «щоб зрозуміти» — що сáме? — «усі помилки, порожнечі миті, безумні устремління» — п’яний, на милість Божу, ну перепив, а віршем пише! Подлубалося олівцем у вусі. «Здавалося мені, що я вас кохаю, оскільки ця ідея була занадто гарна, щоб її відкинути, — що ж може бути піднесенішим за нерозділене кохання? Я добре знаю, що ви не дали мені для того жодних» — а коли посміхалася з-під гривки, коли хапала ручкою прудкою за зап’ястя, за передпліччя й притискала до себе, нібито щоб затримати й звернути увагу, щоб пильніше в її слова вслухатися, не проґавити її звивистих, змієвих мудрощів, але чи жінки не розуміють таких знаків, чи не тямлять, що не відверті поцілунки, не облапування у темній брамі й не прості ординарні слова, а — один побіжний погляд, посмішка з-за хустки, дотик пальчика, поділ сукні, що під столом торкається холоші штанів кавалера…

… Як тоді, коли ми стояли під липою в осінній дощ, панна щось квапливо говорила, потираючи долоні одна об одну й глибоко вдихаючи дощове повітря, аж ударила над лукою блискавка, за лісом ще одна, збирайся, Юлька, гукнув я, тікаймо з-під цього дерева, влучить і в нас! Ми побігли межею через поле й грязькою дорогою до стодоли Вонґелів. Потім Юлія витрушувала дощ із волосся, краплі води, наче скляні коралі, тільки їх твердого стукоту, коли вони падали на тік, не чулося, — витрушувала, нахилившись уперед, опустивши голову низько, між колін; на вигині її плечей, на самій горі, над гачками, але під коміром легкої сукні, крізь мокрий її матеріал видніли форми найвищих хребців, округлі вузлики, мов шкіряні ґудзики, що застібаються на тілі ззаду й зсередини, тобто, якимись червоними палюхами хрящів і сухожиль з-поза ребер, з боку груднини, серця і легенів. Я простягнув руку й поклав долоню на ці кружки, притиснув пальці до Юльчиної шиї. Я відчував під ними кожну кісточку, кожен ґудзичок. Вона озирнулася через плече. Я зніяковіло позадкував. Вона стояла у дверях стодоли, вдивляючись у буряний краєвид, за обійстям відкривався вид на всю долину під час дощу, на землі помістя й орендований ліс. Юлька радісно сплеснула руками. — Все це буде моїм! — Я підтакнув їй, як із дитинства звик підтакувати усім її планам. Я стояв позаду й дивився тільки на панну. Руки мені тремтіли, я мусив сховати їх за спину. Ґудзики хребта вимальовувалися під матеріалом занадто виразно. Мені так хотілося її р о з д я г н у т и…