Крига. Частини І–ІІ

— Він оце щойно згадував, що вже мешкав у Сибіру. Це його, мгм, захоплення Зимою… — закурилося. — Так само, як мартинівці скоряються Кризі з містичних мотивів, ірраціональних, так пан доктор Конєшин вподобав чисту ідею Криги. Якщо ви розумієте, про що я.

Пйотр Лєонтіновіч перехилився через бильце крісла.

— Він намовляв вас.

— Прошу?

— Намовляв, правда ж? — Разбєсов махнув вільною рукою. — Усі вони… як женихи, як хабарники, я дивився на все це й думав: кого молодик допустить, кого обере? Чи він узагалі знає, що обирає?

— Ви наступний — звідник Історії.

Прокурор не образився. Він примружив очі, повернув сипову голову на випростаній шиї.

— Історія, ну так, чув, чув, tel père, tel fils. Але чому? Бо ви їх приваблюєте. Наче світло нетлю, ба навіть гірше, як жертва кривдників. Таку людину можна легко впізнати, а вони впізнають першими. Вони використовують нагоду, тут уже серце Зими — рятуйтеся!

— Рятуватися?..

Він нахилився ще далі, зараз йому хребет трісне.

— Не те, що інші, очевидно, але що ви хочете зробити з Історією!

— Я? — розсміялося крізь дим, відкритими устами хапаючи дихання під гарячу хвилю. — Я нічого не хочу.

— Що це означає? Ви не маєте жодних прагнень? Вам не хотілося б побачити світ кращим, досконалішим? Кожен хоче. Навіть злочинці — ба, вони найсильніше, повірте, я ні від кого не чув стільки проектів загальнолюдського щастя і шляхетних мрій про рай на Землі, як від убивць й інших лиходіїв високих пристрастей, і що брудніше їхній злочин, то певніше, що згодом у своїй сповіді вони сягнуть до піднесених слів, немов у цьому остаточному падінні, скинуті на саме дно найглибшого, найтемнішого колодязя, вони вже можуть дивитися тільки вгору, тільки один образ у них перед очима зостався: небо, зірки, янгольський простір. Отой каторжник-п’янюга, що тут перед вами душу виливав, — скажіть-но мені, про що він казав, чи не про спасіння людства? Ха!

— Ті, хто упав на дно, знають, на чому вони стоять.

— Ви кепкуєте. А чи варто з цього кепкувати? Ви не знаєте, чого хочете, — як ви можете знати, хто ви? Але, будь ласка, смійтеся, будь ласка, — я дивлюся, і серце мені крається. Я не кажу, що доктор Конєшин правий. Але, на милість Бога в Трійці Єдиного, не можна ж ціле життя розчинити в Літі!

… Колись давно люди готувалися до тієї Зими, наче до смерти, тобто без страху і зі спокійною упевненістю у собі, й так воно надалі є у нашій провінції, у селах, простий російський люд у Зимі народжується і вмирає, селянин, син селянина, син селянина, котрий є сином селянина, який ніколи не міг сподіватися на інше життя, як оте від народження очевидне: в праці, що до землі пригинає, у нещастях, злиднях, стражданні, власне в безнадії. Але в містян, у нас, людей освічених, — ми благословенні тим, що народилися у Літі, й це Літо з покоління у покоління триває щоразу довше, тепер уже не тільки дитинство, й не тільки часи отрочі, але й потім, чоловік двадцятилітній, чоловік двадцятип’ятилітній, до різних шкіл навідуючись, світом вояжуючи за родинні гроші, з тієї й іншої квітки нектар любови п’ючи, ні фаху, ні кар’єри певної не обравши, ні святим таїнством довіку з жінкою не будучи пов’язаним, ні домівки для себе не спорудивши, — хто він? От, метелик танцюючий, світляк блискотливий, яскрава веселка. Але рано чи пізно настає Зима, його стинає Мороз, і раптом: хто я? Що трапилося? Звідки ці бешкетники, це мої? Оця баба, поруч із якою я прокидаюся на світанку — я таку собі обрав? Ця робота, куди я мушу ходити щоранку, сердечно ненавидячи усі до єдиної дії на тій роботі, — це моє життя? Усе мало бути інакше! Все мало бути інакше! Це вони, вони, підтяті Морозом діти Літа, посеред п’яної ночі хапаються за цеглину, щоб розбити нею кумпол заможному сусідові, відтак навіть не дуже пильно перетрушуючи його скрині. Все мало бути інакше!