Січеславщина (квадрологія)

— Хто?

— А от хоч би й Отто Бауер та Карл Реннер

— А, австрійська школа...

— Так. Але, може, вони й найкомпетентніші в цій справі, бо в їхній „клаптиковій" конституційній імперії національності найвиразніше себе виявили. Вони мали змогу вивчати це питання на практиці. Отож вони й кажуть, що національності й за соцшл:зму залишаться, не зникнуть. За соціялістичного ладу має бути повна свобода для вияву всяких потенціяьних творчих можливостей людини, тоді не буде ніякого гноблення, а добровільно ніхто не схоче зрікатися своєї етнічної ,,стихії", своєї мови...

— Це було б дуже сумно.

— Кому сумно, а кому, може, й весело, — мовив Павло, переходячи на другий бік столу й сідаючи на канапі біля Сисоя. — Сумно було б тільки для тих, що хотіли б почувати себе панами з своєю мовою й на чужомовній території, а весело — тим, що їм не треба було б зрікатися радної мови й культури на своїй батьківщині. От уяви собі, що тобі треба перекреслювати Пушкіна, Толстого і взагалі всю російську культуру, а натомість засвоювати англійську мову... зріднитися з Шекспіром як з ,,ріднйм" письменником. Га? Трудно таке уявити, правда? Тим більше таке не може вкластися в голови тим російським патріотам, хто вважає, як та гоголівська сваха, що всі святі говорили по російському. Ллє я тгж не хочу „перекреслювати" Шевченка й інших спраиді рідних мені письменників. Людина ж ніколи не може бути без етнічного (чи національного) „оформлення", — тож чому я мав би зрікатися свого етносу — мови, культури тощо? Чому саме я повинен стати жертвою такого „поступу"?

...Проте, скільки б вони не говорили на такі теми, але в їхніх розмовах ніколи не було й найменшої згадки про Перемітькове „петлюрівське" минуле. Так наче це було своєрідне ,,табу", що йот не можйа було зачіпати.

Вряди-годи Перемітько заходив до редакції місцевої газети; „зоря", газети й журналу з такою ж назвою. Заходив так, без особливого діла, аби тільки погомоніти з приємними йому людьми. Не завмирала бо в ньому ніколи внутрішня потреба бувати в українському інтелігентному товаристві. Коли для нього, як партїйця, стало абсолютно неможливим бувати в автокефальній українській церкві, коли не було вже „укапістів", з їхньою живою газетою, — редакція „Зорі" та прилюдні збори літоб єднання „Зоряно" стали для нього єдиним на всеньке велике українське місто „українським місцем", де була безпосередня українська культурна атмосфера, де він міг вільно балакати рідною мовою. Правда, в цьому місті був ще історичний музей ім. Поля, де проф. Яворенко скупчував ще „безпосередніше" українське товариство, де було багато просторіше для „української атмосфери", де два славні „побратими" (як у творі померлого 1920 року місцевого письменника А. Кащенка Гиренко та Бичок, з „наказу" самого „козацького батька" професора Явор,енка, співали на повний голос „Чайку-небогу", — та ще й як співали! „Душу виймали, бісові діти!" — як казав схвально своїм високим; тенорком проф. Яворенко. Гиренко та Бичок не тільки відважно співали цю "контрреволюційну" пісню про сумну долю неньки України, а ще й по місту демонстративно в бутафорно-козацьких широких штанях та смушевих шапках походжали (навіть уліті, як з-під тих шапок піт у три ряди ллється ), — походжали й навіть на ДПУ не зважали. Двоє таких сміливців на двістітисячне українське місто! Перемітько в душі, в прихованому глибу своєї свідомосте не вважав їх за диваків. А був час, коли й сам із захватом слухав їхнього співу — „Чайки-небоги" та думав: „Авжеж, душу виймають, бісові діти!'' Але — гай-гай! Ця душевна втіха вже була для нього неприступна, це було заказане для нього царство й панство! Після того, як він породався з Мітяєвими та став партійцем, така можливість для нього урвалась. А як він спочатку, після одруження й..пп^тизації", спробував був далі туди ходити, то від самої його появи та ..українська атмосфера" звітрювалась автоматично немов від подмуху якоїсь невидної сили зникала. славні побратими звичайно чухали багатозначно свої "оселедц" (насправді оселедець був тільки в Гиренка, а Бичок був ліисий) і йшли додому, а проф. Яворенко переходив на ..ділову тему" — читав Перемітькові копію свого листа до „всеукраїнського старости" Г. Петровського, що починався словами: „Дорогий земляче!" Може, то була в нього ознака старечої забудькуватости, але кожного разу читав. А в тому листі він просив ,,дорогого земляка'' допомогти своєю владою добудувати на якомусь там році революції ще за і!,:іпя позпочатий новий будинок музею. Нагадував Петров-ському про його виступ на оборону української культури в ІУ Державній думі і просив посприяти тій культур; тепер, коли цар не стояв на перешкоді, а він (Петровський), навпаки, був при владі. Той новий будинок мав бути з такому стилі, як музей у Каїрі, в Єгипті, куди свого часу їздив професор Явооенко, але ще й досі в ньому навіть натяку на той стиль не було, бо ви стояв на відкритому місці майдану ім. Жовтневої революції, перед очима у всіх, як голий червоно-цегловий кістяк, без даху, з дошками на тих дірках, де мали бути двері й вікна (щоб, мовляв, туди не ходили всякі там нечеми!), — стояв німим докором „радянській" Еладі. А як „всеукраїнський староста" не поспішав з відповіддю на того листа, то інженер заводу ім. Петровського, як член партії й заступник тієї влади, й мусив кожного разу цього листа вислухувати.