Тягар пристрастей людських
- Автор: Моэм Сомерсет Уильям
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-4783-3
- Переводчик: Елена Даскал
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Тягар пристрастей людських». Краткое содержание книги:
— Дозвольте подивитися, що ви читаєте, — попросив Кері, бо ніколи не минав книжку, не погортавши її.
Він узяв до рук збірку іспанської поезії — це були поеми Святого Івана від Хреста[285]; коли він розгорнув її, з книжки випав аркуш паперу. Філіп підняв його і помітив, що на ньому теж написані вірші.
— Хочете сказати, що прикрашаєте своє дозвілля написанням поезії? Найнедоречніше заняття для хворого в лікарні.
— Я намагався перекласти дещо. Ви знаєте іспанську?
— Ні.
— Ну, але про Святого Івана від Хреста вам чудово відомо, чи не так?
— Чесно кажучи, ні.
— Він був іспанським містиком. Один із найкращих поетів на всі часи. Гадаю, його варто перекласти англійською.
— Можна подивитися на ваш переклад?
— Це лише перші нариси, — попередив Ательні, але похапцем віддав Філіпові листок: йому страшенно кортіло, щоби хтось прочитав.
Слова були написані олівцем, гарним, але дивним почерком, схожим на готичне письмо.
— Скільки часу ви витрачаєте, щоб так писати? Це надзвичайно.
— Не розумію, чому б не писати гарним почерком.
Філіп прочитав першу строфу:
Кері допитливо подивився на Торпа Ательні. Він сам не розумів, чи соромиться цього чоловіка, чи тягнеться до нього. Йому здалося, що хворий тримається з ним дещо зверхньо, і він зашарівся, збагнувши, що може здатися Ательні смішним.
— Яке у вас незвичне прізвище, — озвався він, щоб не мовчати.
— Це старовинне йоркширське прізвище. Колись голові нашого роду не вистачало дня, щоб верхи об’їхати свої угіддя, але могутність залишилася в минулому. Мої пращури витратили все на розпусних жінок і розгнузданих коней.
Ательні був короткозорим і, розмовляючи, пильно вдивлявся в обличчя своєму візаві. Він узяв до рук збірку віршів.
— Вам слід навчитися читати іспанською, — сказав він. — Це шляхетна мова. Не така медоточива, як італійська: італійська — мова тенорів і шарманщиків, однак у ній є велич. Вона не дзюркотить, як струмок у садку, а бурхливо вирує, наче могутня ріка під час повені.
Ця пишномовність насмішила Філіпа, але він мав схильність до риторики, тож із задоволенням слухав Ательні, котрий красномовно і із завзяттям оповідав про насолоду від читання «Дон Кіхота» в оригіналі та романтичну, прозору, пристрасну музику чарівника Кальдерона[286].
— Я мушу продовжувати обхід, — незабаром зізнався юнак.
— Ох, перепрошую, я геть забув. Я скажу своїй дружині, щоб вона принесла фотографію Толедо, і покажу її вам. Як матимете нагоду, заходьте — побалакаємо. Ви навіть не уявляєте, як мені приємно.
Протягом кількох наступних днів Філіп знаходив вільну хвилинку, щойно випадала нагода. Їхня дружба з журналістом міцнішала. Торп Ательні був гарним оратором. Він не казав нічого геніального, але розмовляв із таким натхненням та палкою жвавістю, що запалював уяву слухачів. Філіп, котрий так часто жив у світі фантазій, відчував, що його уява наповнюється новими образами. Манери у його нового знайомого були чудові. Він знав про життя та книжки значно більше за Кері та був значно старшим, а головною його перевагою залишалася незмінна готовність до розмов. Ательні розумів, що знаходиться у благочинному шпиталі та мусить слухатися суворих правил, але ставився до цього з легкістю та гумором. Якось Філіп поцікавився, як він опинився у цій лікарні.
— Ох, мої принципи радять користуватися всіма перевагами, запропонованими суспільством. Я отримую зиск із усіх надбань моєї епохи. Захворівши, я без зайвого сорому лягаю до шпиталю, а своїх дітей відправив до школи-інтернату.
— Справді? — здивувався Філіп.
— Там вони отримують чудову освіту, значно кращу за ту, яку я отримав у Вінчестері. А як інакше я зміг би вивчити всіх своїх дітей? У мене їх дев’ятеро. Вам неодмінно слід приїхати і подивитися на них, коли я одужаю. Обіцяєте?
— Залюбки, — погодився Філіп.
87
Минуло десять днів, і Торпа Ательні, котрий тепер почувався досить добре, виписали зі шпиталю. Він дав Філіпові свою адресу, і той пообіцяв пообідати з ним о першій годині наступної неділі. Ательні повідомив, що живе в будинку, збудованому Ініґо Джонсом; він оспівував стару дубову балюстраду так само палко, як усе інше. Спустившись відчинити гостеві двері, чоловік одразу змусив його оцінити елегантну різьбу на одвірку. Це був занепалий будиночок, котрий давно вже слід було побілити, утім він зберіг гідність своєї епохи. Будівля стояла на вузенькій вуличці між Ченсері-Лейн та Гольборном; колись цей район вважали вишуканим, а тепер він майже нічим не відрізнявся від нетрів. Будинок збиралися знести, і на його місці мали з’явитися симпатичні офісні будівлі, а тим часом комірне було невеликим, тож Ательні винаймав два горішніх поверхи за ціну, яка його влаштовувала. Раніше Філіп бачив чоловіка лише у лікарняному ліжку, тож здивувався його невисокому зросту: Ательні був п’ять футів та п’ять дюймів заввишки. Убраний чоловік був химерно: у сині полотняні штани (у Франції такі носять робітники) і старезний коричневий оксамитовий піджак; він був підперезаний яскраво-червоним кушаком, а під низьким комірцем замість краватки зав’язав пишний бант, як той, що їх малює французький комік на сторінках журналу «Панч». Чоловік енергійно привітався з гостем. Він одразу почав розповідати щось про свій будинок і, крокуючи ним, любовно торкався рукою билець.
285
Католицький святий, письменник і поет-містик. Реформатор ордену кармелітів.
286
Іспанський драматург і поет, священик.