Тягар пристрастей людських

— Яке у вас незвичне прізвище, — озвався він, щоб не мовчати.

— Це старовинне йоркширське прізвище. Колись голові нашого роду не вистачало дня, щоб верхи об’їхати свої угіддя, але могутність залишилася в минулому. Мої пращури витратили все на розпусних жінок і розгнузданих коней.

Ательні був короткозорим і, розмовляючи, пильно вдивлявся в обличчя своєму візаві. Він узяв до рук збірку віршів.

— Вам слід навчитися читати іспанською, — сказав він. — Це шляхетна мова. Не така медоточива, як італійська: італійська — мова тенорів і шарманщиків, однак у ній є велич. Вона не дзюркотить, як струмок у садку, а бурхливо вирує, наче могутня ріка під час повені.

Ця пишномовність насмішила Філіпа, але він мав схильність до риторики, тож із задоволенням слухав Ательні, котрий красномовно і із завзяттям оповідав про насолоду від читання «Дон Кіхота» в оригіналі та романтичну, прозору, пристрасну музику чарівника Кальдерона[286].

— Я мушу продовжувати обхід, — незабаром зізнався юнак.

— Ох, перепрошую, я геть забув. Я скажу своїй дружині, щоб вона принесла фотографію Толедо, і покажу її вам. Як матимете нагоду, заходьте — побалакаємо. Ви навіть не уявляєте, як мені приємно.

Протягом кількох наступних днів Філіп знаходив вільну хвилинку, щойно випадала нагода. Їхня дружба з журналістом міцнішала. Торп Ательні був гарним оратором. Він не казав нічого геніального, але розмовляв із таким натхненням та палкою жвавістю, що запалював уяву слухачів. Філіп, котрий так часто жив у світі фантазій, відчував, що його уява наповнюється новими образами. Манери у його нового знайомого були чудові. Він знав про життя та книжки значно більше за Кері та був значно старшим, а головною його перевагою залишалася незмінна готовність до розмов. Ательні розумів, що знаходиться у благочинному шпиталі та мусить слухатися суворих правил, але ставився до цього з легкістю та гумором. Якось Філіп поцікавився, як він опинився у цій лікарні.

— Ох, мої принципи радять користуватися всіма перевагами, запропонованими суспільством. Я отримую зиск із усіх надбань моєї епохи. Захворівши, я без зайвого сорому лягаю до шпиталю, а своїх дітей відправив до школи-інтернату.

— Справді? — здивувався Філіп.

— Там вони отримують чудову освіту, значно кращу за ту, яку я отримав у Вінчестері. А як інакше я зміг би вивчити всіх своїх дітей? У мене їх дев’ятеро. Вам неодмінно слід приїхати і подивитися на них, коли я одужаю. Обіцяєте?

— Залюбки, — погодився Філіп.