ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло
- Автор: Зимбардо Филипп Джордж
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Yakaboo Publishing
- ISBN: 978-966-97633-6-5
- Переводчик: Любомир Шерстюк
- Жанр: Психология
Электронная книга - «ЕФЕКТ ЛЮЦИФЕРА. Чому хороші люди чинять зло». Краткое содержание книги:
«Я сподіваюся, що це розслідування [про знущання над в’язнями] ведеться не тільки щодо тих, хто вчинив злочини, а й тих, хто до цього заохочував», — сказав бригадний генерал Марк Кіммітт, заступник командувача операціями коаліційних сил в Іраку, під час інтерв’ю з Деном Разером, у програмі «60 Minutes II». «Тому що вони, безумовно, також поділяють відповідальність». (Ми побачимо, наскільки Система була повільною в розслідуванні й звинуваченні власних посадових осіб.)
Під опікою Фредеріка також перебувало від 15 до 20 «ув’язнених-примар», в чиїх документах значилося лише те, що вони — «власність Іншого державного управління». Позаяк їх вважали високопосадовцями режиму Хусейна, що могли знати цінну інформацію, слідчим дозволили використовувати всі необхідні для її отримання способи. Вони були «примарами», бо їх ніколи офіційно не реєстрували у в’язниці, ніде не вказували їхні імена, чи інші ідентифікаційні дані. Під час нашого інтерв’ю Чіп звірився: «Я бачив тіло одного з них, його вбили солдати зі спецпідрозділу. Вони просто вбили цього хлопця. У мене склалося враження, що нікого це не обходить. Нікого не цікавило, що відбувалося в тому місці»[392].
«Цей хлопець» був одним із ув’язнених-примар. Його спершу сильно побила група морських котиків, потім, під час допиту агентом ЦРУ, його підвісили, і він задихнувся. Тіло запхнули в пакет для трупів, засипали льодом. Медик вставив у руку крапельницю — вбивці хотіли, щоб він виглядав серйозно хворим, якого вранці планують відвезти в лікарню. Перш ніж десь по дорозі його викинули з машини, двоє резервістів військової поліції з нічної зміни (Ґренер і Харман), зробили з ним «трофейне фото» на пам’ять. (Ми розглянемо цей випадок детальніше в наступному розділі). Звісно, що внаслідок контакту із таким безжалісним насильством з боку різних «відвідувачів» блоку 1А, серед охоронців нічної зміни почали поставати нові соціальні норми прийнятності насильства. Вони міркували, що якщо таке вбивство зійшло з рук, то яка може бути шкода, якщо впертих в’язнів поставити на місце, шмагаючи їх чи змушуючи ставати в принизливі позиції.
ЧИННИК СТРАХУ
У стінах цієї в’язниці було багато страху не тільки серед ув’язнених, а й серед охорони. Як і з більшістю тюрем, в’язні, маючи час і винахідливість, майструють зброю буквально з усього, що потрапить до рук. Тут виробляли зброю із кусків відламаного з ліжок чи вікон металу, розбитого скла, загострених зубних щіток. В’язні з меншою винахідливістю, але з готівкою, могли підкупити іракських охоронців і отримати він них ножі, пістолети, багнети й амуніцію. За хабар ці охоронці також передавали листи і повідомлення сім’ям. Хлопці із 72-ї роти військової поліції, яких замінив Чіп із колегами, попередили про жахливу корупцію серед іракських працівників. Вони займалися контрабандою наркотиків чи навіть допомагали при спробах втеч, надаючи інформацію, мапи тюрми, одежу і зброю. Хоча Чіп номінально і був їхнім начальником, вони відмовлялися обходити камери в своїх блоках і зазвичай сиділи на дворі, де курили й теревенили. Це треба додати до всіх інших причин постійного стресу й фрустрації Фредеріка на новій посаді.
В’язні регулярно нападали на охорону словесно і фізично. Деякі кидалися екскрементами, інші довгими нігтями дряпали обличчя. Один із найжахливіших конфліктів у цьому блоці раптово стався 4 листопада 2003 року. Іракська охорона пронесла пістолет, амуніцію та багнети в камеру, де перебував затриманий, якого підозрювали в організації повстання. Невелика група підопічних Чіпа вступила в перестрілку. Хоча в’язня вдалося приборкати не вбиваючи, цей випадок наповнив кожного постійним страхом перед смертельним нападом і змусив до неустанної пильності.
В’язні бунтували через брак харчування, часто ще й неїстивного. Вірогідність бунтів зростала, коли в’язницю обстрілювали з мінометів. Як згадувалося раніше, в’язницю майже щоденно бомбардували, внаслідок чого гинули й отримували поранення і в’язні, і працівники. «Я безперервно відчував страх, — зізнався мені Чіп. — Мінометні й ракетні обстріли, перестрілки дуже мене лякали. До Іраку я не брав участі в бойових діях». Проте йому потрібно було опанувати себе і відважно діяти як перед в’язнями, так і перед американськими чи іракськими працівниками, як це личить його посаді. Ситуація вимагала, щоб Чіп не показував страх, тільки спокій, стійкість і зібраність. Цей конфлікт між зовнішньою стриманістю й внутрішньою напругою поглиблювався зі збільшенням кількості затриманих і щораз новими вимогами від вищих за рангом щодо роботи з метою «підвищення ефективності допитів».
392
Моє інтерв’ю з Чіпом, 30 вересня 2004 року.