Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море
- Автор: Центкевич Аліна, Центкевич Чеслав
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Йосип Брояк
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море». Краткое содержание книги:
полярників-першопрохідців Фрітьофа Нансена (1861–1930) і Руала Амундсена (1872–1928), які
під час своїх героїчних, сповнених незвичайних пригод експедицій зробили ряд видатних
географічних і наукових відкриттів.
Та ось з-за білого узвишшя показалась одна постать, друга, третя. Дітріксен і Омдаль, у промоклому, затверділому на морозі одягу, з якого звисали бурульки, ледве переставляли ноги. Останнім плентав Елсуорт.
— Ми взяли з собою все, що змогли, і з важкими заплічними мішками пішли до вас, — розповідав, переодягнувшись у запасне вбрання і зігрівшись чаркою спирту, Дітріксен. — Раптом піді мною тріснув лід, і я шубовснув по шию у воду. Добре, що лижі були не прив'язані й самі злетіли з черевиків, але мішок тягнув мене у глибину. Я почав кричати. На поміч підоспів Омдаль. За хвилину й він борсався вже у льодовій каші. Ще трохи — і ми пішли б на дно, якби не він. — Дітріксен показав на Елсуорта.
— Я бачив, як проломився лід, — розповідав далі Елсуорт, — поволі підповз на животі до Дітріксена і здалеку подав йому лижу. На щастя, у нього вистачило ще сили вхопитися за неї і видобутися на лід. Гірше було з Омдалем. Він посинів, задубів, мало не з головою занурився у крижану воду і не міг уже затиснути пальцями лижу. Я підповз до ополонки і вхопив Омдаля за руку, але витягти його з води не мав уже сили. Та в цей час з другого боку до пас підповз Дітріксен, він полоснув ножем по шлейках заплічного мішка, і ми разом якось витягли Омдаля.
— Лінкольн урятував не тільки їх двох, але, мабуть, і нас усіх. З цією пекельною роботою ми втрьох, мабуть, не впоралися б! — Амундсен міцно обняв Елсуорта.
Рапорт Дітріксена про стан його гідроплана був невтішний.
— Я стартував невдало, брила льоду розпорола дно гондоли. Але я вирішив піти на риск і не вертатися, щоб не переривати вам польоту. Через кілька годин температура води в радіаторі заднього мотора раптом почала різко підвищуватися. Коли вона досягла ста п'ятнадцяти градусів, термометр лопнув. Далі я летів на неповних обертах, цілком усвідомлюючи, що в будь-яку мить, можливо, доведеться зробити вимушену посадку і тоді вже не буде часу шукати відповідного місця. А тут іще цей проклятий туман! Але якось протримався, а коли ваша машина пішла на посадку, я теж почав знижуватися. Сідав обережно, та мені ще й повезло. Задній мотор захлинався, кашляв і, нарешті, зовсім заглух. Омдаль замінив перегорілі клапани, але завести мотор нам так і не вдалося. Напевне, перегріті поршні заклинило в циліндрах. Ремонт займе щонайменше тиждень. У машину просочується вода. За таких умов злетіти з водної поверхні неможливо. А рівної, придатної для розбігу літака крижини поблизу теж ніде не видно.
— У нас немає часу займатися обома машинами. Треба якнайшвидше летіти звідси! — вирішив Амуидсен. — Наш гідроплан, як бачу, в кращому стані. Отож заберіть з вашого все, що тільки можна врятувати, і приходьте до нас. Полетимо звідси всі на нашому гідроплані, якось розмістимось. Але ми не піднімемося в повітря, доки не підготуємо стартового поля. Треба негайно братися до роботи. Найважливіше зараз — витягти з води наш літак на крижину. Немає потреби нагадувати вам, що дорога кожна година. Це Арктика! Від сьогодні я зменшую денну пайку на кожного з одного кілограма до трьохсот п'ятдесяти грамів.
«Тепер, коли ми всі зібралися нарешті докупи, у нас з'явився гарний настрій. Якби хтось побачив нас, ніколи не подумав би, що перед ним в'язні такої тюрми, якої досі ще не було на світі. Глибина океану під нами, за даними сьогоднішнього виміру, — три тисячі сімсот метрів», — записав Амундсен у щоденнику.
І ось шість чоловік почали відчайдушну боротьбу з кригою. Це була боротьба за життя… Люди працювали невтомно, мов автомати, не відпочиваючи жодної хвилини, зате вже ввечері могли пишатися наслідками: машина була видобута з води й перетягнута на місце, яке вказав Рісер-Ларсен. Та це був тільки початок.
— А тепер — злітна смуга!
І знову полярники завзято працювали цілий тиждень, засипаючи битим льодом десятки ям, зрубуючи сотні пагорків. Вони падали від утоми, але переривали роботу тільки тоді, коли йшли спати, а потім знову вгризалися в лід. І нарешті домоглися свого: важко завантажений гідроплан стояв уже з розігрітими моторами, готовий до старту. Цієї миті чуйне вухо Амундсена раптом уловило легенький, ледве чутний тріск. Крига під літаком почала лопатися й осідати, мов трухляве дерево. Надія на старт не збулась. Усе треба було починати заново.
У ЦЬОМУ ПОЛЬОТІ НАС ПЕРЕСЛІДУВАЛА СМЕРТЬ
Змучені, закляклі й голодні люди працювали в густому тумані. Настирливий, докучливий, він заглушав звуки, лягав на все липкою запоною, ліз в очі й застрягав у горлі, наче жмут вати. Тільки-но він розсіявся, ударив лютий мороз, і вода довкола літака взялася блискучим склом молодого льоду. Полярники зрозуміли небезпеку. Вони кинулися до гідроплана й ритмічними рухами почали розгойдувати шеститонну машину, щоб не дати їй вмерзнути в лід. Так вони працювали багато годин. Падали від утоми і ледве живі вповзали у спальні мішки.