Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море
- Автор: Центкевич Аліна, Центкевич Чеслав
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Йосип Брояк
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море». Краткое содержание книги:
полярників-першопрохідців Фрітьофа Нансена (1861–1930) і Руала Амундсена (1872–1928), які
під час своїх героїчних, сповнених незвичайних пригод експедицій зробили ряд видатних
географічних і наукових відкриттів.
Посеред ночі всі піднялись по тривозі. До гідроплана, стрясаючи повітря гулом, сунув білий вал криги. Безпорадні перед новою загрозою, люди з жахом спостерігали, як під натиском могутньої сили крижані плити згромаджувалися одна на одну, вистрілювали вгору і з гуркотом падали вниз, а на їхнє місце вже повзли нові. Велетенська барикада поволі, але нестримно сунула вперед. У заціпенілих у тривожному очікуванні полярників щоразу, коли лускала крига, стискалося серце.
— Не дійде, — впевнено сказав Амундсен.
Його натреноване вухо почуло в хаосі звуків невловну для інших зміну тону, що віщувала кінець льодової атаки. Він не помилився. Крижаний вал раптом заколивався і спинивсь, немов приборканий невидимою рукою. З грудей шістьох полярників вирвалося зітхання, але це не було зітхання полегкості. Натиск криги все зруйнував. Від злітної смуги, в яку було вкладено стільки праці, не лишилося й сліду. Перед полярниками, наче колони старогрецького храму, довгими рівними рядами стирчали крижані плити завтовшки кілька метрів.
«Здавалося, становище безнадійне. Ніколи ми ще не відчували себе такими змученими і такими, ніде правди діти, зневіреними. Рух криги зводив нанівець усю нашу роботу», — писав пізніше Амундсен.
Відтоді, як полярники вилетіли з Нью-Олесунна, минуло вже два тижні. Нарешті, після копітких пошуків Амундсен знайшов недалеко від табору довге крижане поле.
— Звідти я міг би злетіти хоч зараз, — заявив Рісер-Ларсен.
Чудово, але як перетягти туди через покрите молодим льодом розводдя завширшки триста метрів загрузлий у снігу літак? Як розвернути його в напрямку старту? Як пробитися крізь високий крижаний вал? Як зробити пологий спуск і чим?
Крижане поле, з якого Рісер-Ларсен обіцяв стартувати, перетинали дві глибокі западини і два величезні тороси. Перші треба було засипати, другі — стесати.
«…Денний пайок я зменшив до двохсот п'ятдесяти грамів. При нашій затраті сил це голодний пайок. Час, відведений на сон, ми також скоротили, бо доводилося постійно бути насторожі. Та найстрашнішою була марність наших зусиль. Те, що нам вдавалося зробити за цілу добу, морська течія нищила за кілька годин. Товариші в мене чудові, я не чув від них жодного слова скарги. Працюють завзято, охоче, не занепадають духом. Такими, як вони, людство може пишатися», — писав у ті дні Руал Амундсен.
Двадцять чотири доби, майже шістсот нескінченних годин, тривала боротьба з Арктикою. Тридцять разів люди починали наново будувати смугу для старту. Шість разів намагалися злетіти з неї. І все марно. За останньою спробою гідроплан загруз у місиві талого льоду.
— Спробуємо ще раз розчистити стартову доріжку. Востаннє, — вирішив Амундсен. — Якщо й цього разу не вдасться піднятись, підемо пішки до берегів Гренландії, на Землю Гранта.
Нелегко було зважитися на це: жоден капітан не покидає свого судна, доки залишається ще хоч крихта надії. Не так просто було знесиленим людям кинути все і вирушити пішки за тисячу кілометрів по хисткій кризі, без запасу продовольства. Амундсен був надто досвідчений, щоб не усвідомлювати, що це вже відчайдушний крок.
«Ми не мали вибору, вихід був тільки один: розчистити це грузьке місиво завтовшки з метр і докопатися до твердої криги. Цей мокрий сніг був важкий, як олово. Налягаючи на лопату, доводилося до краю напружувати вже й так перевтомлені м'язи…» — занотував Амундсен.
Мрячило, навколо все огорнув туман, але полярники знову взялися до каторжної праці.
— Нічого з цього не вийде, звідси не злетіти: поверхня ще надто м'яка, — втомлено сказав Рісер-Ларсен.
Думка Амундсена спрацювала блискавично.
— Ми утрамбуємо ногами всю смугу! — сказав він. — А за ніч ще підморозить! Злетиш!
Його впевненість, витримка додали сил іншим. Ніхто не заперечив. І шестеро ослаблених голодом людей, наче в якомусь химерному танці, почали тупцяти, утрамбовуючи метр за метром розгрузлу злітну смугу. Двічі літак намагався піднятись — і все марно. Та Амундсен вирішив боротися до кінця.
І ось нарешті…
«Ранок 15 червня видався гарний: три градуси морозу, — писав Амундсен. — Поверхня злітної доріжки нарешті затверділа. Хоч Рісер-Ларсен ще не задоволений нею. Крізь сірі хмари ледве пробивалося розсіяне світло, в якому зникали всі тіні. Тому вздовж стартової смуги ми поклали темні предмети, все, що було під рукою. Адже найменше збочення з витоптаної доріжки закінчилося б катастрофою. Я знав тільки одне: зараз або ніколи!»