Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

Амундсен відчував іще тепло навушників. Перед самим відльотом з Нью-Олесунна йому захотілося самому послухати знайомий стукіт ключа Олонкіна. В останню хвилину він побіг на радіостанцію, щоб сказати своїм вірним друзям, що думкою він весь час з ними. Але даремно оператор посилав у ефір виклики. Олонкін мовчав.

— Нічого дивного, під час полярного дня дуже важко встановити зв'язок. «Мод» можна піймати лише випадково, — втішав радист Амундсена, помітивши в його очах занепокоєння.

Пролизні, що глибоко врізалися в білизну крижаних полів, знову навіяли Амундсену сумні думки. Стільки років він жив надією, що морська течія занесе ось у ці води «Мод», яку він з такими труднощами побудував, яку полюбив, мов близьку людину, і яка тепер так підвела…

Час від часу гідроплан «N-24» зникав у сивих пасмах туману, і тоді між двома машинами ніби поставав невидимий мур. «Що зараз відчуває Елсуорт?» — думав Амундсен. Йому, Елсуортові, він завдячує цим польотом. Вони розуміли один одного без слів, наче були знайомі і приятелювали вже багато років. «Чи не розчарував його цей мертвий, одноманітний краєвид? Смуга туману на якийсь час заслонила льодове поле під машиною. «Сісти тут неможливо: водні канали надто вузькі, а крижини дуже малі», — занепокоївся Амундсен.

Чорно-біла мозаїка з криги й води під літаком стала раптом мутніти, поодинокі хмарки почали збиратися в суцільну густу, сіру масу. Бурі пасма, гнані зустрічним вітром, чіпляючись за крила, ковзали по бортах, пошматовані пропелерами на клапті, зливалися з голубим полум'ям, що било з вихлопних труб, і тяглися за машиною довгою рваною стрічкою. За кілька хвилин суцільна запона сповила гідроплан, одрізавши його від усього світу. Хто ж краще за Амундсена міг знати підступність полярного туману? Він добре пам'ятав, як, бувало, густа гнітюча імла зненацька заскочить корабель і довго тримає його в полоні. «Дідько б ухопив цього Бйоркнеса з ного прогнозом гарної погоди! Стільки днів чекали, і ось тобі маєш! Ми можемо пролетіти над полюсом і навіть не знати про це», — гнівався він. Погляд його на якусь мить зустрівся з очима пілота, закритими великими окулярами. Рісер-Ларсен без слів зрозумів побоювання Амундсена. Він натиснув на важіль, і обидва мотори заграли на вищих тонах. Немов собача упряжка, над якого ляснув батіг, гідроплан шарпнувся вперед. Пілот потягнув штурвал до себе, і літак різко шугонув угору. Несподіване яскраве світло вдарило в очі й осліпило Амундсена. З моря туману машина вискочила на сонце і пірнула у блакить, залишивши далеко внизу білі клуби туману, такого густого, як біля «Пекельних воріт» в Антарктиді.