Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Видно, всім було приємно побалакати з худенькою, надзвичайно милою молодою жінкою з великими очима. Ідучи додому, їй цілували руку. Дашу дивувало тільки: дуже вже простацькі були ці змовники, зовсім наче з якої-небудь дурної комедії… Майже всі вони обережно розпитували — чи не привіз «Іван Свищов» грошей на початок роботи? Кінець кінцем вони були більш ніж певні, що «оця дурна історія з більшовиками» дуже скоро скінчиться. «Німцям зайняти Петроград, ну, зовсім же нічого не варто».
Нарешті знову з’явився Куличок, знову голодний, брудний і дуже заклопотаний. Він розпитав — хто приходив без нього. Даша докладно розказала. Він вишкірився:
— Падлюки! За авансами приходили… Гвардія! Дворянське гузно ліньки оддерти від крісла, хочуть, щоб німці їх прийшли визволити: просимо, ваша вельможність, тільки що повісили більшовиків, усе гаразд… Обурлива річ, обурлива річ… З двохсоттисячного офіцерського корпусу знайшлося справжніх героїв духу — три тисячі у Дроздовського, тисяч з вісім у Денікіна і у нас — у «Спілці захисту батьківщини» — п’ять тисяч. І це все… А де решта? Продали душу й совість Червоній Армії… Деякі варять гуталін, торгують цигарками… Майже весь Головний штаб у більшовиків… Ганьба!..
Він наївся борошна з сіллю, випив окропу і пішов спати. Вранці він розбудив Дашу. Коли, нашвидку одягнувшись, вона прийшла у їдальню, Куличок, кривлячись, бігав коло стола.
— Ну, от ви? — нетерпляче крикнув він до Даші. — Ви могли б рискнути, пожертвувати багато чим, зазнати тисячі прикростей?..
— Так, — сказала Даша.
— Тут я нікому не довіряю… Одержано тривожні вісті… Треба їхати в Москву. Поїдете?
Даша тільки закліпала, підвела §црви… Куличок підбіг, посадив її коло стола, сів близесенько, торкаючись її коліньми, і почав пояснювати, з ким треба побачитись у Москві і що на словах переказати про петроградську організацію. Говорячи все це з повільною люттю, він втовкмачував Даші в пам’ять слова. Примусив її повторити. Вона покірно повторила.
— Чудово! Розумна ви жінка! Нам саме таких і треба. — Він схопився, швидко потираючи руки. — Тепер, що робити з вашою квартирою? Ви скажіть у домовому комітеті, що на тиждень виїжджаєте в Лугу. Я тут залишусь ще кілька днів і потім ключ передам голові… Добре?
Від усього цього поспіху у Даші паморочилась голова. Здивовано почувала, що, не опираючись, поїде куди завгодно і зробить усе, що велять… Коли Куличок згадав про квартиру, Даша озирнулась на буфет пташиного ока: «потворний, похмурий буфет, як труна»… Згадались ластівки, що вабили в синій простір. І їй уявилося: щастя полетіти в дике, широке життя з цієї запорошеної клітки…
— Що там квартира? — сказала вона. — Може, я і не повернусь. Робіть, як хочете.
Один з тих, хто приходив, коли не було Куличка, — довгий, з довгим обличчям і висячими вусами, чемний чоловік, — посадив Дашу в твердий вагон, де були вибиті всі шибки. Нагнувшись, пробасив у вухо: «Ваша послуга не буде забута», — і зник у юрбі. Перед відходом мимо поїзда побігли якісь люди, з клунками в зубах полізли в вікна. У вагоні стало зовсім тісно. Залазили на місця для чемоданів, заповзали під полиці і там чиркали сірниками, з великою приємністю димили махоркою.
Поїзд повільно тягся повз туманні болота з погаслими трубами заводів, повз запліснявілі ставки. Пропливла за сонячним світлом вдалині Пулковська висота, де, забуті всіма на світі, премудрі астрономи і сам сімдесятирічний Глазенап як і раніш обчислювали кількість зірок у всесвіті. Побігли соснові порослі, сосни, дачі. На зупинках нікого більше не впускали у вагон — виставили озброєну охорону. Тепер було хоч і гамірно, але мирно.
Даша сиділа, затиснена між двома фронтовиками. Зверху, з полиці, звішувалась весела голова, щохвилини втручаючись у розмову.
— Ну і що ж? — питали на полиці, душачись від сміху. — Ну і як же ви?
Навпроти Даші, поміж заклопотаними й мовчазними жінками, сидів одноокий, худий, з висячими вусами і щетинистим підборіддям селянин у брилі. Сорочка його, пошита з мішка, була зав’язана на шиї поворозкою. На поясі висіли гребінець і недогризок чорнильного олівця, за пазухою лежали якісь папери.
Даша не стежила спочатку за розмовою. Але те, що розказував одноокий, було, мабуть, дуже цікаве. Потроху з усіх полиць повернулися до нього голови, у вагоні стало тихіше. Фронтовик з гвинтівкою сказав упевнено:
— Ну так, я вас зрозумів, ви, словом, — партизани, махновці.
Одноокий трохи помовчав, хитро усміхаючись у вуса:
— Чули ви, братішки, та не той дзвін. — Провівши ребром зашкарублої руки під вусами, він зігнав усмішку і сказав з деякою навіть урочистістю: — Це організація куркульська. Махнр… Оперує він на Катеринославщині. Там, як двір — то й півсотні десятин. А ми — інша річ. Ми червоні партизани.