Ходіння по муках

— Утрьох проти колони — важко, — сказав фронтовик.

— Отож-бо, що важко. І вирішили ми тільки налякати німців. Поповзли попід житом. Бачимо: отак — Жуківка, а звідси, з ліска, виходить колона, чоловік двісті, дві гармати й обоз, і ближче до нас — кінний роз’їзд. Видно, слава про партизанів добре прогриміла, що навіть артилерію на нас послали. Залягли ми в городах. Настрій чудовий, загодя сміємося.

Ось уже роз’їзд за п’ятдесят кроків. Я командую: «Батальйон — плі!» Залп, другий… Один кінь перевертом, німець повзе в кропиву. А ми — плі! Затворами клацаєм, брязкіт, гуркіт…

У голови на полиці аж очі застрибали, — затулив рукою рота, щоб не заіржати, не пропустити слова. Фронтовик задоволено усміхався.

— Роз’їзд поскакав до колони, німці зараз же розвернулись, вислали цепи, пішли в наступ по всій формі. Гармати — геть з передків, та як бахнуть з тридюймовок по городах, а там жінки підгортали картоплю… Вибух, земля вгору… Жінки наші… (Одноокий нігтем зсунув бриля на вухо, не міг — усміхнувся. Голова на полиці пирхнула). Жінки наші з городів, як кури, хто куди… А німці підтюпцем підходять до села… Тоді я й кажу: «Хлопці, пожартували, давайте навтікача». Поповзли ми знову через жито — в яр, я сів на дрожки і без пригод доїхав у Дроздовський ліс. Жуківці потім розказували: «Підійшли, — кажуть, — німці до городів, до самих тинів, та як крикнуть: «Ура»… А за тинами — нема нікого… Ті, хто це бачив, зо сміху, — кажуть, — лягли…» Німці Жуківку зайняли, ні ревкомівців, ні партизанів там не знайшли, об’явили село на воєнному становищі. Днів через два до нас у Дроздовський ліс надійшло донесення, що в Жуківку увійшов великий німецький обоз з вогневим припасом. А нам патрони дорожчі за все… Почали ми радитись, у хлопців розгорілись апетити, вирішили — наступити на Жуківку і вогневий припас відбити. Нас зібралося чоловік сто. З них тридцять бійців послали на шлях, щоб, коли все буде гаразд, перепинили німцям відступ на Чернігів. Решта — колоною — пішли на Жуківку. Смерком підповзли, залягли в житі коло села і вислали сім чоловік у розвідку, щоб вони видивились їх розташування, повідомили нас, і вночі ми зробимо несподіваний наскок. Лежали ми нишком, курити заборонено. Мжичив дощ, спати хочеться, вогко… Ждемо, ждемо, почало розвиднятись. Ніякого руху. Що таке? Дивимось, вже жінки почали виганяти худобу в поле. І от ці голубчики, наші розвідники, повзуть, — семеро… Виявляється, вони, прокляті, дійшовши до млина, прилягли відпочити, та так і проспали цілу ніч, поки жінки не натрапили на них з худобою. Наступ, звісно, зірваний… І так нам було прикро, що просто-таки не знаємо, де дітися. Треба було. чинити суд і розправу над розвідниками. Одноголосно вирішили їх розстріляти. Але тут вони почали плакати, просити пощади і цілком визнали свою провину. Хлопці були молоді, перша провина… І ми вирішили їм простити. Але запропонували спокутувати провину в першому бою.