Книга Піску. Пам’ять Шекспіра

Дискусія точилася навколо проблеми пізнання. Хтось згадав Платонову тезу, згідно з якою ми вже бачили все в попередньому світі, а отже, пізнавати означає упізнавати; інший, по-моєму, то був мій батько, навів думку Бекона: якщо навчання є згадуванням, то невігластво — забуттям. Тут у розмову втрутився літній сеньйор, начебто трохи розгублений через усі ці метафізичні вправляння. Говорив він з неквапною впевненістю:

— Я не розумію цих Платонових архетипів. Жодна людина не пригадає, коли вона вперше побачила жовтий або чорний колір, чи вперше відчула смак якогось плоду — можливо, тому що була тоді ще надто малою і не могла знати, що відкриває довгий перелік. Звичайно, існують й інші — незабутні «вперше». Я міг би розповісти вам, що дала мені одна конкретна ніч, яку я часто згадую — ніч на тридцяте квітня сімдесят четвертого року.

Літній відпочинок у ті часи тривав довше, ніж зараз, та я гадки не маю, чому ми затримались у фільварку наших кузенів Дорна, в кількох милях від Лобоса[83], аж до того дня. Один із наймитів, на ім’я Руфіно, встиг утаємничити мене в реалії сільського життя. Мені невдовзі мало виповнитися тринадцять років; він був значно старший і вважався неабияким сміливцем. А ще Руфіно відзначався вправністю; коли жартома фехтували короткими обгорілими палицями, із забрудненим сажею лицем завжди залишався його суперник. У п’ятницю він запропонував мені податися в суботу ввечері до селища розважитися. Звісно, я погодився, хоч і не розумів до ладу, про що йдеться. Я попередив Руфіно, що не вмію танцювати, але він відказав, що цього легко навчитися. Після вечері, приблизно о пів на восьму, ми рушили в путь. Руфіно вбрався, мов на свято, і гонорився кинджалом зі срібним руків’ям; я не прихопив свого ножа, щоб не наразитися на кпини. Невдовзі ми завважили перші оселі. Ви ніколи не були в Лобосі? Байдуже — всі провінційні містечка схожі одні на одних, навіть у тому, що, здавалося б, їх вирізняє. Ті самі немощені завулки, ті самі пустирі, ті самі приземкуваті — ніби для того, щоб надати більшої поважності верхівцю, — будиночки. Ми спішилися на розі, перед пофарбованим чи то в блакитний, чи то в рожевий колір домом, на якому красувалася вивіска «Ла Естрелья»[84]. Поряд стояли кілька прив’язаних до загорожі коней під ошатними сідлами. З прочинених вхідних дверей на вулицю пробивалася смужка світла. За передпокоєм тягнулося довге приміщення з дерев’яними лавами обабіч, між якими виднілися темні двері, що вели невідь куди. Назустріч мені з гавкотом вихопилася жовтувата шавка. Було людно; півдюжини жінок сновигали у квітчастих халатах. Поважна сеньйора в чорному видалася мені господинею. Руфіно привітався з нею й мовив: