Книга Піску. Пам’ять Шекспіра
- Автор: Борхес Хорхе Луис
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-471-4
- Переводчик: Сергей Юхимович Борщевский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Книга Піску. Пам’ять Шекспіра». Краткое содержание книги:
Дискусія точилася навколо проблеми пізнання. Хтось згадав Платонову тезу, згідно з якою ми вже бачили все в попередньому світі, а отже, пізнавати означає упізнавати; інший, по-моєму, то був мій батько, навів думку Бекона: якщо навчання є згадуванням, то невігластво — забуттям. Тут у розмову втрутився літній сеньйор, начебто трохи розгублений через усі ці метафізичні вправляння. Говорив він з неквапною впевненістю:
— Я не розумію цих Платонових архетипів. Жодна людина не пригадає, коли вона вперше побачила жовтий або чорний колір, чи вперше відчула смак якогось плоду — можливо, тому що була тоді ще надто малою і не могла знати, що відкриває довгий перелік. Звичайно, існують й інші — незабутні «вперше». Я міг би розповісти вам, що дала мені одна конкретна ніч, яку я часто згадую — ніч на тридцяте квітня сімдесят четвертого року.
Літній відпочинок у ті часи тривав довше, ніж зараз, та я гадки не маю, чому ми затримались у фільварку наших кузенів Дорна, в кількох милях від Лобоса[83], аж до того дня. Один із наймитів, на ім’я Руфіно, встиг утаємничити мене в реалії сільського життя. Мені невдовзі мало виповнитися тринадцять років; він був значно старший і вважався неабияким сміливцем. А ще Руфіно відзначався вправністю; коли жартома фехтували короткими обгорілими палицями, із забрудненим сажею лицем завжди залишався його суперник. У п’ятницю він запропонував мені податися в суботу ввечері до селища розважитися. Звісно, я погодився, хоч і не розумів до ладу, про що йдеться. Я попередив Руфіно, що не вмію танцювати, але він відказав, що цього легко навчитися. Після вечері, приблизно о пів на восьму, ми рушили в путь. Руфіно вбрався, мов на свято, і гонорився кинджалом зі срібним руків’ям; я не прихопив свого ножа, щоб не наразитися на кпини. Невдовзі ми завважили перші оселі. Ви ніколи не були в Лобосі? Байдуже — всі провінційні містечка схожі одні на одних, навіть у тому, що, здавалося б, їх вирізняє. Ті самі немощені завулки, ті самі пустирі, ті самі приземкуваті — ніби для того, щоб надати більшої поважності верхівцю, — будиночки. Ми спішилися на розі, перед пофарбованим чи то в блакитний, чи то в рожевий колір домом, на якому красувалася вивіска «Ла Естрелья»[84]. Поряд стояли кілька прив’язаних до загорожі коней під ошатними сідлами. З прочинених вхідних дверей на вулицю пробивалася смужка світла. За передпокоєм тягнулося довге приміщення з дерев’яними лавами обабіч, між якими виднілися темні двері, що вели невідь куди. Назустріч мені з гавкотом вихопилася жовтувата шавка. Було людно; півдюжини жінок сновигали у квітчастих халатах. Поважна сеньйора в чорному видалася мені господинею. Руфіно привітався з нею й мовив:
— Я привів новачка, він ще не надто вправний вершник.
— Не переймайся, навчиться, — озвалася сеньйора.
Я зніяковів. Щоб збити їх з пантелику, а може, щоб вони пересвідчилися, що я ще хлопчак, то вмостився на краєчку лави й почав бавитися з собачкою. На столі в пляшках горіли лойові свічки; у дальньому кутку, пригадую, палало вогнище. На побіленій стіні навпроти я завважив образ Богородиці.
Хтось під жарти присутніх силкувався настроїти гітару. Я з остраху не відмовився від келишка джину, що обпік мені рот. Серед жінок була одна, яка здалася мені несхожою на інших. Її називали Бранкою. Я завважив у ній щось індіанське, але риси її обличчя були правильними, а очі сумними. Коса сягала пояса. Руфіно помітив, що я втупився в Бранку, й мовив до неї:
— Розкажи-но ще раз про той набіг індіанців, щоб освіжити пам’ять.
Дівчина заговорила, мовби сама до себе, і я відчув, що вона не може думати ні про що інше, бо це була єдина подія в її житті. Ось що вона розповіла:
— Коли мене привезли з Катамарки[85], я була ще зовсім малою. Звідки мені було знати щось про набіги? В садибі про них не згадували через страх. Наче про таємницю, я дізналася, що індіанці можуть налетіти, мов хмара, повбивати людей та забрати худобу. Жінок вони забирали в пампу[86] й робили з ними, що заманеться. Я намагалася не вірити цьому. Лукас, мій брат, якого потім простромили списом, божився, мовляв, усе це брехні, але коли йдеться про щось таке, що існує насправді, варто комусь один раз про це прохопитися, і ти вже знаєш, що так воно і є. Уряд приохочує їх до розпусти й забезпечує зіллям, щоб тримати в покорі, але індіанці мають вельми розважливих чаклунів і дослухаються до їхніх порад. За наказом вождя вони налітають на поодинокі укріплення. Я стільки сушила собі цим голову, що вже майже прагла навали й звикла вдивлятися туди, де сідає сонце. Я не вмію вести лік часові, але після приморозків наставало літо, і надходили дні таврування худоби, і помер син наглядача, перш ніж вони з’явилися. Їх наче памперо[87] приніс. Я завважила в рівчаку квітку будяка, й мені наснилися індіанці. А вдосвіта це сталося. Тварини зрозуміли все раніше за людей, як під час землетрусу. Всіх у садибі охопила тривога, а в небі ширяли птахи. Ми побігли глянути в той бік, куди завжди дивилась я.
83
Лобос — містечко в провінції Буенос-Айрес.
84
«Ла Естрелья» (ісп.) — «Зірка».
85
Катамарка — провінція на північному сході Аргентини.
86
Пампа — південноамериканський степ.
87
Памперо — сильний вітер, що дме з пампи в бік Атлантичного океану.