Книга Піску. Пам’ять Шекспіра
- Автор: Борхес Хорхе Луис
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-471-4
- Переводчик: Сергей Юхимович Борщевский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Книга Піску. Пам’ять Шекспіра». Краткое содержание книги:
— Хто їм дав знати? — запитав хтось.
Дівчина так само відчужено повторила останню фразу:
— Ми побігли глянути в той бік, куди завжди дивилась я. Здавалося, ціла пустеля зрушила з місця. Крізь залізні ґрати спершу побачили куряву, а вже потім індіанців. Це був набіг. Вершники плескали себе руками по ротах і войовничо кричали. В Санта-Ірене було кілька списів, але вони лише розлютили нападників.
Бранка говорила, мов читала напам’ять молитву, але я чув на вулиці вигуки індіанців і крики. Один поштовх, і вони вже у вітальні, начеб в’їхали верхи до покоїв. То були п’яні здобичники. Зараз, коли пригадую їх, вони здаються мені дуже високими. Передній штовхнув ліктем Руфіно, котрий стовбичив біля дверей. Господиня не зрушила з місця, а лише підвелася й мовила:
— Це Хуан Морейра[88].
Відтоді спливло чимало часу, і я вже не розберу, чи пригадую чоловіка, якого бачив у ту ніч, чи мені ввижається той, кого згодом я не раз зрів на манежі. На пам’ять приходить космата голова й чорна борода Подеста[89], але водночас і ясне, поцятковане віспою обличчя. Шавка з гавкотом вихопилася наперед.
Морейра зупинив її одним ударом батога. Тваринка впала на спину й, сіпнувши лапками, сконала. І ось тут починається справжня історія.
Я безшумно вислизнув у якісь двері й опинився у вузькому коридорі, де завважив драбину. Видершись нагору, сховався в темній кімнаті. Не знаю, чи були там якісь меблі, крім дуже низького ліжка. Я весь тремтів. Унизу не вщухали крики, почувся брязкіт розбитого скла. До мене долинули кроки жінки, що піднімалася сходинками, потім я завважив смужку світла, а тоді почув шепіт Бранки, котра зверталася до мене.
— Я тут прислужую, але тільки мирним людям. Іди-но сюди, я не заподію тобі лиха.
Вона вже встигла скинути халат. Я вмостився коло неї й спробував намацати руками її лице. Не знаю, скільки часу збігло. Ми не обмінялися жодним словом, жодним цілунком. Я розплів їй косу та бавився її напрочуд прямим волоссям, а тоді нею. Ми ніколи більше не бачилися, і я так ніколи й не взнав її імені.
Нас перелякав постріл.
— Ти можеш спуститися по іншій драбині.
Я так і вчинив, і опинився на немощеній вулиці. Стояла місячна ніч. Сержант поліції з наїжаченою багнетом ґвинтівкою чатував біля валькової загорожі. Всміхнувшись до мене, мовив:
— Бачу, ти з молодих та ранніх.
Я, мабуть, щось відповів, але він не звернув на мене уваги.
З загорожі спускався якийсь чоловік. В ту ж мить сержант увігнав у нього багнет. Чоловік упав горілиць на землю й застогнав, з рани юшила кров. Я пригадав собачку. Щоб одразу прикінчити його, сержант знову проштрикнув пораненого багнетом.
— Ну, Морейро, як бачиш, навіть кулі не довелося витрачати на тебе, — в голосі сержанта бриніла радість.
Звідусіль позбігалися поліцаї, котрі перед тим оточили дім, а за ними сусіди. Андресові Чіріно довелося докласти зусиль, щоб витягти багнет з тіла. Кожен хотів потиснути йому руку.
— Вгамувався непосида, — засміявся Руфіно.
Я переходив від одної групи до іншої, переповідаючи людям усе, що бачив на власні очі. Раптом відчув страшну втому; можливо, мене лихоманило. Я вислизнув з натовпу, розшукав Руфіно, і ми подалися додому. Поки їхали верхи на конях, побачили білу смужку світанку. Через усі ці події я почувався не так стомленим, як приголомшеним.
— Повінню тієї ночі, — мовив мій батько.
— Саме так, — погодився оповідач. — За якихось кілька годин я спізнав любов і бачив смерть. Усім людям відкриваються всі речі або принаймні всі ті речі, які людині судилося пізнати, а мені за одну ніч відкрилися ці дві, визначальні. Роки минають, і я стільки разів переповідав цю історію, що вже не знаю достеменно, чи справді пам’ятаю її, чи пам’ятаю лише слова, якими її викладаю. Можливо, те саме було й з Бранкою та її набігом. Тепер байдуже, я чи хтось інший бачив, як убили Морейру.
Дзеркало і маска
Після битви під Клонтарфом, в якій норвежці зазнали нищівної поразки, Верховний король мовив[90] до свого поета:
88
Хуан Морейра (1829–1874) — ґаучо, який став легендарним і загинув, переслідуваний поліцією.
89
Подеста — циркова династія в Уругваї.
90
Неточність автора: в битві під Клонтарфом, поблизу Дубліна (1014 р.), верховний ірландський король Бріан Бору (926-1014) переміг військо вікінгів під началом дублінського конунґа Сіґтріґа та оркнейського ярла Сіґурда, але загинув сам.