Історія однієї істерії
- Автор: Потанина Ирина Сергеевна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес
- ISBN: 978-966-2938-59-3
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Історія однієї істерії». Краткое содержание книги:
Не сумуйте, все це чекає на вас і в новому романі, останньому з цього циклу. А на додачу — ще безліч не менш цікавих персонажів: унікальний письменник Хомутов і його лиховісний з вигляду друг-глухонімий, видавець-ідеаліст, що перебуває в полоні власних ілюзій, неперевершена режисерка молодіжного театру «Сюр» з безліччю найкумедніших дивацтв і її вихованці, такі, як голомоза, та не позбавлена шарму дівчинка на прізвисько Тигра, трішки нервова Ксенія, її подруги Лариса з Аллою, що полюбляють чомусь таємниче зникати, й нарешті, причина всіх нещасть цих дівчаток — талановитий і демонічний Кирило… Чого вони всі накоять цього разу, ми переповідати не будемо. Але повірте: пригоди, які ви переживете з ними разом, такі само захопливі, як і в попередніх книжках циклу.
— Скільки коштує вихід? — я прийняла правила абсурдної гри й тепер теж говорила дуже серйозно.
— Всього дві гривні з людини.
— А якщо ми вийдемо кілька разів? Чи передбачено знижку як постійним клієнтам?
Джентльмен на мить сторопів від настільки активного маразму у відповідь, але швидко себе опанував.
— Звичайно. Якщо вийдете, скажімо, тричі, то замість шести, можете заплатити чотири гривні, — з виразу його обличчя можна було зрозуміти, що він імпровізує, — кожен третій вихід у нас безкоштовний.
Залишалося тільки пожалкувати, що я відіслала Тигру. Після останньої заяви можна було сміливо зажадати екскурсії для трьох усього за чотири гривні.
— Ну, гаразд, — я вирішила перейти до важливіших речей. Якщо антураж зустрічі відповідає внутрішньому змісту експозиції, то музей, звичайно, варто було відвідати. — А чи не розповісте ви більш предметно, чому присвячений ваш музей? Двома словами. Для розігріву.
— Бачите, — джентльмен миттєво прибрав глибоко офіційного вигляду, — в цій квартирі жив і працював видатний літератор сучасності Хомутов Пі Ес. У нас ви зможете подивитися на особисті речі письменника, на фотографії з сімейного альбому, на його улюблені книги… Експозиція музею цілком відтворює атмосферу життя письменника. Відчуття, що ви потрапляєте в справжнє помешкання, не полишає ані на мить…
Я мигцем глянула на сестрицю і м’яко доторкнулась до її підборіддя, щоби повернути на місце відвислу щелепу вразливої дитини.
— Пробачте, а хто такий Хомутов Пі Ес? — почуваючись персонажем, який вигукує заповітне: «А король же голий!» — поцікавилась я. — Що він написав?
— Як?! — джентльмен сплеснув пухкими руками. — Ви дотепер не знаєте, хто такий Хомутов? Втім, звісно… Відкіля? У газетах про нього не пишуть, відеонарисів телебачення не робить. Жодної реклами, анінайменшої поваги… А потім ще хочуть, щоб його книги величезними тиражами розкуповувалися… Виходить, тим більше вам варто побувати в нашому музеї. Тут ви можете отримати в подарунок книжку з романом нашого літератора. І з дарчим підписом, певна річ. Із іменним дарчим підписом.
Я мимоволі зіщулилась.
— Ви що, вмієте викликати духів? Чи ваш літератор був настільки завбачливий, що залишив книжки з набором дарчих підписів на будь-які імена?
Джентльмен теж зіщулився. Від моїх слів йому вочевидь стало якось незатишно.
— Даруйте, а чому «був»? Він і заразне. Дарчий підпис він вам зробить власноруч. Не полінується.
— Він що, живий? — не повірила я власним вухам.
— А ви теж із тих, котрі вважають: автор що мертвіший, то талановитіший? Звичайно, живий. І, хвалити Бога, що живий! На небіжчиків у мавзолей ідіть дивитися. А в нас тут дається унікальна можливість подивитися, як живе нормальний, дієздатний літератор. Усього за дві гривні. Повинен же він чимось за квартиру платити, чи не так? Ех, ви! Я вам книжку з підписом — а ви… Вам і таким, як ви, тільки свідоцтво про смерть показувати!
Я ніяк не могла зрозуміти, жартує мій співрозмовник, чи ні, тому не заперечувала. Просто стояла й дурнувато витріщалася на промовця. Цієї миті двері під’їзду зарипіли й до нас із Настусею рушив здоровань років тридцяти з посмішкою хворобливого захвату. Вбраний він був у забруднений мастилом робочий комбінезон. Лівий кутик безглуздої посмішки чомусь нервово здригався.
— Пробачте, там і досі йде дощ? — я мала дурість поцікавитися.
Здоровань моє запитання проігнорував цілковито й запитливо глянув на господаря музею.
— А, Петрович, — джентльмен скинув офіційну личину, широко посміхнувся, став навшпиньки, щоб із виглядом покровителя поплескати гостя по плечі, і жестом запросив здорованя пройти в передпокій.
— Я запитала щось не те? — поцікавилась я в працівника музею.
— Він вас не чув, — охоче роз’яснив той. — Він глухонімий. Зате майстер на всі руки. Весь будинок до нього по допомогу звертається. Петрович нікому не відмовляє. І, до речі, Хомутова читає. З задоволенням. То ви заходите, чи як?
— Катю, може, підемо звідси, га? — раптом жалібно зашепотіла Настуся. — Там, схоже, й дощ скінчився…
Відверто кажучи, після всього почутого мені дійсно хотілося потрапити всередину. Невже звичайна квартира? Думка про подібні махінації чомусь здалася мені страшенно кумедною.
На жаль, Настуся мала рацію, часу на вдоволення власної цікавості вже не лишалося. Я вибачилась, розпрощалася з джентльменом і отримала, до власного чималого подиву, запрошення заходити, коли буде час. Не в музей. Просто на чашечку чаю. Зовсім безкоштовно. І навіть заварки з собою приносити не треба. Просто, як виявилося, джентльменові було приємно зі мною поспілкуватися.