Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

— Привіт, Джордже. Як життя?

— Непогано. Містер Рот удома?

— Боюся, що ні. Він ненадовго пішов у місто. Гадаю, він повернеться до ланчу або невдовзі після нього.

— Он як. Кілька днів тому він просив мене забігти у вільний час. Казав, що має для мене роботу.

Він підійшов ближче і поставив ногу на сходинку. Я похитав головою.

— Нічим не можу допомогти. Мені він нічого такого не казав. Тобі доведеться впіймати його пізніше.

Він кивнув, розкрив пачку цигарок, витрусив звідти одну й запалив її, а тоді заховав пачку назад. Тепер на ньому була футболка з «Пінк Флойд»[38].

— Тобі подобається відпочинок тут? — запитав він.

— Дуже. Бажаєш чашку кави?

— Не відмовлюся.

Я підвівся і зайшов усередину.

— З вершками і цукром! — гукнув він мені навздогін.

Я приготував для Джорджа каву, а коли повернувся на ґанок, то зауважив, що юнак уже вмостився в інше крісло.

— Дякую, — скуштувавши кави, він додав: — Я знаю, що твого батька звати Карл, хоч містер Рот і назвав його Семом. Мабуть, у нього трохи дірява пам’ять.

— Або язик заплітається, — відказав я.

Він усміхнувся.

Що ж не так із його манерою розмовляти? Його голос цілком міг бути тим самим, який я чув по телефону минулої ночі. Попри те, що той голос був надзвичайно виваженим і сповільненим саме так, аби прибрати будь-які мовленнєві маркери. Однак не це порівняння мене хвилювало.

— Він був відставним військовим офіцером, чи не так? І чимось на кшталт урядового радника?

— Так.

— Де він зараз?

— Багато подорожує — за океаном.

— Ти плануєш зустрітися з ним під час подорожі?

— Сподіваюся.

— Це було б непогано, — він затягнувся цигаркою і ковтнув ще кави. — Ох, чудовий напій! А я не пригадую тебе тут, — несподівано додав він. — Ти не жив з батьком, так?

— Ні, мене виховала мати та інші родичі.

— Далеко звідси, еге ж?

Я кивнув.

— За океаном.

— А як її звати?

Я мало не зізнався йому. Не знаю чому, але я встиг змінити ім’я на «Дороті» за мить до того, як вимовив його.

Зиркнувши на Джорджа, я помітив, як той стиснув губи. Доки я говорив, він ретельно вивчав моє обличчя.

— А чому ти запитуєш? — поцікавився я.

— Так, без жодних причин. Назвімо це спадковою допитливістю. Моя матір була міською пліткаркою.

Він розсміявся і ковтнув кави.

— Надовго тут затримаєшся? — зрештою запитав він.

— Важко сказати. Гадаю, не дуже надовго.

— Сподіваюся, ти добре тут проведеш час, — Джордж допив каву й поставив чашку на поручень. Тоді підвівся, випростався й додав: — Приємно було поговорити.

Спускаючись сходами, він завмер і озирнувся.

— Відчуваю, що ти далеко підеш, — сказав він. — Щасти.

— І тобі, — відповів я. — Маєш хист до слів.

— Дякую за каву. Ще побачимося.

— Так.

Він повернув за ріг і зник. Я навіть не знав, як розуміти його, а тому після кількох спроб осмислити Джорджеву поведінку здався. Коли натхнення мовчить, розум швидко стомлюється.